Я заслужив походженням її,
Багатством, вродою і вихованням,
А більш за все — моїм палким коханням!
То чи не взяти скриньку цю відразу?
Ні, гляну я раніш на золоту:
«Хто вибере мене, той все здобуде,
Чого бажає більшість із людей».
Це — Порція! Її бажають; рветься
До неї цілий світ! Із чотирьох
Кінців землі до неї лине кожен —
Припасти, мов до образа святого.
Гірканії пустелі й аравійські
Піщані простори відлюдні стали
Шляхами проїзними для вельможців,
Що квапляться до Порцїї-красуні!
І царство хвиль, що згорда так плюють
Своїм верхів’ям небесам в обличчя,
Не може зупинити чужоземців;
О ні, безстрашно всі сюди пливуть,
Немов через струмок, щоб подивитись
На Порцію! В одній з оцих трьох скриньок —
Портрет її небесний! Та невже
В свинцевій він? Ні, то ганебна думка
Нікчемний і похмурий цей метал
Негідний навіть савана її
Вміщати! Може, я повинен думать —
Портрет її лежить у сріблі? Ні!
Адже у десять раз метал оцей
За золото бідніший! Це жорстоко!
Це грішна думка! Самоцвіт такий
Оправи гідний тільки золотої.
Є в Англії монета золота —
Лик ангела зображено на ній,
Та викарбувано його лиш зовні.
А тут — лежить всередині цей ангел,
Немов на золотому ложі. Дайте
Мені ключа; я вибираю цю —
Хай буде те, що буде!
ПОРЦІЯ
Ось він, принце.
Якщо портрет мій там — тоді я ваша.
ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ
(відмикає золоту скриньку)
О пекло! Що це? Голий череп! Щось
Устромлено йому в порожнє око!
Якась записка. Що в ній? Прочитаю:
«Не все те злото, що блищить, —
Не забувай того й на мить!
На думці в багатьох одне —
Щоб лиш побачити мене.
У домовині золотій
Лиш хробаки, огидний гній.
Коли б ти розум мав старий,
Хоч ти ще й тілом молодий,
Ти б марно часу не губив
І влучно б вибір свій зробив!
Тебе б не ждав такий привіт,
Щасливий був би на весь світ.
Прощай, твій запал молодий, —
Його поб’є мороз лихий!»
Який же це привіт холодний, —
Прощай, мій запал молодий!
Скорився дух мій благородний,
Привіт тобі, мороз лихий!
Прощайте, йду! Мене мороз скував.
Так від’їздить лиш той, хто все програв!
(Виходить)
ПОРЦІЯ
Чудово! Приберіть! Того ж без краю
Всім женихам таким, як він, бажаю!
(Виходить)
Венеція. Вулиця. Входять Салеріо й Соланіо.
САЛЕРІО
Бассаніо, — я, друже, бачив сам —
Вітрила розгорнув, і Граціано
Одчалив з ним; але там не було
Лоренцо.
СОЛАНІО
Той єврей-шахрай зняв гамір,
І дож пішов на корабель з ним разом,
Щоб там усе оглянуть.
САЛЕРІО
Запізнивсь він,
Бо розпустив уже той корабель
Вітрила. Дожеві, проте, сказали,
Що бачили і Джессіку, й Лоренцо
В гондолі разом. Слово честі дав
Антоніо у тому, що напевне
Їх не було на кораблі Бассаньйо.
СОЛАНІО
Я пристрасті такої ще не бачив,
Не чув, щоб хто так лютував скажено,
Щоб хто по вулицях так голосив,
Як той єврей, собака: «О дочка!
Мої дукати! О моя дочка!
Втекла з християнином! О дукати!
У християн я їх здобув! О право!
Закон! Закон! Моя дочка й дукати!
Один мішок. Ні, два мішки зашитих!
На них моя печатка, — то подвійні
Дукати там! Дочка моя украла!
Там самоцвіти! Камені коштовні!
Два камені моя дочка украла!
Знайди мені дочку, о правосуддя!
Каміння в неї і мої дукати!»
САЛЕРІО
Хлопчиська із Венеції всієї,
Старого доганяючи, кричали:
«Де самоцвіти, де дочка, дукатй?»
СОЛАНІО
Хоча б віддав Антоніо завчасно
Йому свій борг — інакше за усе
Поплатиться він дорого.
САЛЕРІО
До речі,
Я вчора бачив одного француза,
Який мені сказав, що у протоці
Між Англією й Францією ніби
Втонув венеціанський корабель
З багатим вантажем. Почув про це,
І думка про Антоніо майнула:
Хоча б той корабель був не його!
СОЛАНІО
Про новину Антоніо сказати,б
Лиш натяком, щоб тим його не вбить.
САЛЕРІО
Добрішої нема людини в світі.
Я бачив, як прощався він з Бассаньйо.
Той обіцяв йому не гаять часу
І швидко повернутись. «Ні! — сказав
Антоніо. — Не квапся і спокійно
Свою закінчуй справу. Дочекайся,
Коли вона сама дозріє з часом.
Що ж до єврея і мойого боргу,