— Не готує тобі бабця, так? — вигукнула баба Ліза, й обличчя її негарно морщилося. — Гроші тобі, окаянному, знадобилися?! На вокзалі ягоди продаєш?! Бабу ганьбити надумав!
— Я не продавав, — пошепки промовив Кашка. — Я не продавав… — Він дуже хотів усе пояснити, але слів не знаходив.
— Ще й брешеш! — Баба Ліза ахнула й випросталася. — Ти ще й брехати умієш, негіднику! Думаєш, люди не бачили?! Де гроші?
— Нема…
— Показуй кишені!
Кишень у Кашки не було. Іноді він для солідності засовував долоні у прорізи бокових застібок на штанах, але ж гроші туди не засунеш.
— Так, ясно, — сумно сказала баба Ліза. — Усі, значить, на морозиво перевів. Гаразд…
Вона раптом зовсім заспокоїлася. Певно, прийняла рішення.
— Я твого батька вчила по-своєму, людиною зробила. Тебе також виховаю. Стій тут!
Вона зникла в будинку, а Кашка стояв. Міг би втекти, але стояв. «Що вона хоче зробити?» — подумав він. Подумав без страху, а з якоюсь їдкою гіркотою.
— Не торгував я! — голосно сказав він, і тут замість слів набігли сльози.
Кашка схлипнув.
Баба Ліза вийшла з величезним старим замком, який до цього валявся в коморі. Його ключем Кашка іноді розколював кісточки від компоту.
— Ти у мене насидишся в темряві! — пообіцяла баба Ліза. — Ти мені про все розповіси, коли з мишами переночуєш.
Кашка по-справжньому заплакав. Він ніколи в житті не боявся ні темряви, ні мишей і плакав не від страху, а від образи й безпорадності.
На мить щось змінилося в твердому бабусиному обличчі. Але Кашка її обличчя не бачив. Тільки голос її почув:
— Марш у сарай!
Вона підштовхнула Кашку з ґанку. Він закусив губу і, стримуючи схлипування, побрів до сарайчика, де лежали дрова й всілякі непотрібні речі. «Помру я, — тужливо думав Кашка. — Захворію і помру… Вона навіть слухати не хоче… Втечу куди-небудь. У далекі міста…» Але не тікав, а приречено йшов уперед. Баба Ліза йшла слідом.
Та коли до сарайчика залишилося кілька кроків, земля важко бухнула. Ніби поруч упав мішок з картоплею. Тільки це був не мішок. Це стрибнув з паркану Пимич.
Кашка так ніколи й не зрозумів, звідки Пимич довідався про його біду й чому вирішив допомогти.
Підвівшись, Пимич обтрусив коліна, став поміж Кашкою і бабою Лізою і безстрашно сказав їй:
— Тобі, стара, не соромно? Знайшла на кому силу випробовувати, на хлопченяті?..
Бабуся ойкнула і впустила замок.
— Ах ти… Ах ти!.. — почала вона.
А Пимич схилив набік голову й додав неголосно і з докором:
— Чого розохалась? Краще б запитала його, як він торгував. Він же й грошей не брав, жодної копійки ні з кого. Всіляких дурнів слухаєш, а з ним поговорити не можеш. Хутчій за вухо…
— Йди, йди, — жалібно промовила баба Ліза й відмахнулася, ніби Пимич був нечистою силою. — Іди звідси. Либонь, сам також… Іди… Куди пішов, он вона, хвіртка…
— Нам тут зручніше, — солідно зауважив Пимич і важко виліз на паркан. Звідти сказав: —Ти, Кашко, не бійся. — І зістрибнув.
Знову здригнулася земля. Баба Ліза подивилася на замок, що лежав на землі, слабо змахнула рукою і втомлено побрела до хати. Ніби Кашки й на світі не було.
Він дивився їй услід, поки не зачинилися двері. Потім пішов на ґанок, примостився на сходинці й прихилився головою до билець. Великої радості Кашка не відчував. Тільки здивування: «Оце так Пимич!» Але й здивування швидко минулося. Усе було правильно. Зовсім невинного Кашку хотіли посадити в сарай, але ж справедливість має бути на світі. От Пимич і прийшов, щоб справедливість перемогла. Батько Кашці про це пояснював якось: якщо людина не винна, справедливість завжди переможе.
Кашка почав думати про тата. І про маму. Про те, як зроблять операцію, і все буде добре. Всі знову зберуться разом. І не треба буде ввечері щипати себе за носа, щоб стримати сльози.
Шелестіло біля ґанку листя горобини, поїзди гуркотіли за будинками. Кашка трішечки задрімав. Він здригнувся, коли ззаду відчинилися двері.
— Йди сиру поїж, — з удаваною суворістю проказала баба Ліза. — Цілісінький день гасав десь, а тепер і в хату йти не хоче.
Кашка повільно підвівся і пішов у дім.
Він сидів на кухні й копирсав чайною ложкою сир.
— Їж, — наказала баба Ліза.
— Не хочеться.
— «Не хочеться»… Глянь-но, губи надув. Занадто вже вразливий.
Кашка був не вразливий. Просто йому не хотілося їсти. І веселим бути не хотілося.
— Може, мені ще пробачення у тебе попросити? — поцікавилася баба Ліза.
Кашці зовсім не потрібно було, щоб у нього просили пробачення.