Над Кашкою стояла Рая. Побачивши Володю, сказала жалібно й співуче:
— Забули бідолашного зброєносця. Кинули маленького.
У Володі виникло бажання сваритися. При Райці доводилося бути стриманим і сильним.
— Я думав, він давно в наметі, — пояснив Володя і торкнув Кашку за плече: — Вставай.
— Дощик буде… — пробурмотів Кашка й посміхнувся уві сні ще ширше.
Рая тихенько засміялася.
— Дощик, — сказав Володя крізь зуби. — Ану, вставай! — Він трусонув зброєносця дужче.
— М-м… — відповів Кашка й випрямив одну ногу.
— Безнадійна справа, — втрутилася Рая. — Нести доведеться.
— Доведеться…
Кашка виявився легенький. Володя ніс його на руках, наче оберемок сухих дров. Кащине волосся м'яко лоскотало йому плече, а ноги теліпалися і били п'ятками по стегну.
— На добраніч, — сказала услід Рая.
— Угу… — відгукнувся Володя.
У наметі він не дуже акуратно кинув зброєносця на постіль і стягнув з нього сандалії. Потім подивився на Кащині штани. Вони були вимазані сажею і землею. А нові простирадла біліли, мов незайманий сніг. Володя чортихнувся і почав витрушувати зброєносця із штанів.
Коричнева лялечка випала з Кащиної кишеньки. Це був дерев'яний альпініст.
— Ти диви… — здивувався Володя.
Маленький мандрівник дивився на нього з-під козирка крихітного кашкета. Але ж Володя нічого не знав.
Він потримав Альпініста на долоні, акуратно поклав його знову у кишеню і заходився біля сонного зброєносця.
А коли Кашку нарешті вклав у постіль, то відчув, що спати вже не хочеться. І раптом йому стало смішно. По-справжньому смішно. «Лицар Фіолетових Стріл, — сказав він собі. — Лицар Пелюшок і Сосок. Ну й ускочив же ти, лицарю…»
Володя ліг на ковдру і вимкнув ліхтарик. «Провалю завтра всю стрільбу», — подумав він, проте особливого занепокоєння не відчував.
У наметі дзвенів самотній комар. У вузькій щілині входу синіло нічне небо. Потім туди протиснувся місяць і зачепився за край парусини загостреним ріжком. На галявині хтось підкинув на вуглини сухе гілля, і в наметі застрибали руді відблиски.
І цей комариний дзвін, і цей місяць, і відблиски вогню, і легкий запах диму відволікли Володю од думок про стріли, про Кашку, про турнір. Бо він згадав торішнє літо. Згадав Білий Ключ. Вогнища над озерами. Відображення місяця у чорній воді. Бабок із шестикутними очима. Образи й радості минулих канікул.
Торік, закінчивши п'ятий клас, Володя влаштував удома бунт. Коли мати показала путівку з товстощоким банькатим сурмачем і наметами на малюнку, Володя заклав руки у кишені, поглянув у вікно й чітко промовив:
— Не поїду.
Він вистояв під першою хвилею докорів, погроз і вмовлянь. Коли мати зробила перепочинок, він повторив:
— Не хочу.
— Безсовісний, — сказала мати. — Егоїст. Я з такими труднощами… Ось зачекай, прийде батько.
Прийшов батько, і все повторилося при ньому. На закінчення мати спробувала заплакати. Володя тримався.
— Може, поясниш, що це за фокуси? — запитав батько.
— Поясню, — сказав Володя. — Пояснити — це будь ласка. За що я повинен мучитися майже цілий місяць? У їдальню — строєм, із їдальні — строєм, купатися раз на день по п'ять хвилин, та й то не завжди. Зате спати по дві години в день — обов'язково! За зміну це сорок вісім годин. Це дві повні доби, убитих наповал! За що? А намети тільки на малюнках! Знущання…
— На його думку, режим — це знущання, — сухо сказала мати і одвернулася. Весь вигляд її промовляв: «Подивіться, кого ми виростили».
Володя поборов у собі совість, що ворухнулася, і нахабно запитав:
— Навмисно хочете, щоб я мучився.
Мати суворо випросталася і вийшла з кімнати. Батько нерішуче запитав:
— Може, тобі вуха нам'яти?
— Будь ласка, — байдуже відгукнувся Володя. — Це не допоможе.
— Чого ж ти хочеш?
Володя промовчав. У нього була ясна мета.
— Ти ж знаєш, що з матір'ю у Кисловодськ не можна, там санаторій для дорослих. Удома самому — також не життя.
Володя це знав.
— А чи не хочеш ти зі мною на розкопки?
Саме цього Володя і хотів. Понад усе на світі. Але вголос це висловити не наважився і невизначено стенув плечима.
— Володьку, не можна, — тихо сказав батько. — Не дозволять. Торік в одного співробітника дочка заблукала в піскар, і тепер не дозволяють дітей брати. Спеціальний наказ по інституту. Хіба б я не взяв тебе?
Відчуваючи зрадницьку сльозу, Володя пошепки попросив: