— Можна з берега заходити або з греблі стрибати, — стиха заговорила Надія. — Наші хлопці стрибають з греблі. Тільки там небезпечно: кілки стирчать.
«Чи ти ба! «Наші хлопці!» — подумав Володя. Він роздягнувся і пішов на середину греблі, чіпко намацуючи босими ступнями шорсткі колоди. Надія квапливо сказала услід:
— Мені неохота у воду лізти. Я сьогодні тричі купалася.
Володя зупинився над водою. Глибина здавалася чималенькою. Кілки, що стирчали з дна, було чудово видно. Володя присів, випростався і по дузі увійшов у воду.
На глибині він розплющив очі. У каламутно-зелених сутінках кілки чорніли, мов кістяк величезної риби. Поверхня води знизу здавалася блискучою і непрозорою. Володя пробив її головою і неквапно поплив до берега. Вибрався і застрибав на крихітному піщаному п'ятачку, щоб витрусити з вух воду. Вії були мокрі, і Надію він бачив розпливчато, ніби крізь скло, залите дощем.
Хороша вода, — сказав Володя. — Тільки трохи болотом відгонить.
— Ми звикли… Зате тут риба водиться. Наші хлопці часто рибалять… А в місті річка велика?
— Звісно. У нас же судоверф величезна.
— Подивитися б, га? — якось по-хорошому, довірливо промовила Надія.
— Хіба ти ніколи у місті не була?
— Була, звичайно. Тільки все якось мигцем. Ну, до театру, в музей сходиш, і додому час…
— Ти приїжджай, — запросив Володя і сів поряд. — У нас тепер літній трамплін збудували. Планетарій скоро відкриють. Пристань нову будують, щоб танкери з нафтою приймати. Це тобі не музей.
— Я постараюся, — пообіцяла вона. — Тільки тут у нас також місця хороші. Ось побачиш.
— А чому така назва — Білий Ключ?
— Скеля є за селищем. Бона не зовсім біла, але світла. Світло-сіра. Поряд джерело. От і назва збереглася, старовинна. Потім сходимо туди, якщо хочеш.
— Сходимо…
Життя ніби налагоджувалося. Все тепер подобалося Володі: і тиша, і ставок з розсипом сонячних відблисків, з зеленою тінню біля греблі, і притихла Надія, і навіть болотяний присмак теплої води.
Затріщавши слюдяними крилами, прилетіла бабка й сіла Володі на лікоть. Вона була блискуча, червона з жовтогарячими цяточками на крилах.
— Дивись-но! Ніколи таких не бачив, — здивувався Володя. — Чорних бачив, блакитних, зелених, а таких — жодного разу.
— У нас їх скільки завгодно, — пожвавилася Надія.
Обережно тримаючи лікоть з бабкою, Володя роздивлявся цю живу модель аероплану.
— Ну й очиська… Дивися, у них сонце відбивається.
— Угу, — озвалася Надія.
— Ти поглянь, воно не кружальцями відбивається, а шестикутниками. Знаєш чому?
— Ой, справді! Чому?
— У неї кожне око з дрібних вічок складається. Ніби з частинок таких шестикутних. От і відображення таке. Це мені один семикласник розповідав, Борис Тимофієв. Він у нашому будинку живе.
Надія мовчала, Вона прислухалася. Володя знову перевів погляд на бабку й струснув рукою:
— Старт!
Крилата гостя з тріском кинулася в політ.
— Бабки-поторочі — шестикутні очі… — посміхаючись сказав їй услід Володя.
І почув:
— Брехня це…
Голос у Надії був злий і нудний. Вона стояла тепер і вороже дивилася на Володю згори вниз.
— Бреше твій Борис Тимофієв! — голосно повторила вона. — І ти брешеш! Гадаєш, з міста приїхав і можеш про що завгодно патякати?! Базікало нещасний!
Вона по-котячому відстрибнула й зникла в кущах, тільки гілки загойдалися. Володя ошелешено подивився на ці гілки й запізніло крикнув:
— П'явка тебе, чи що, вкусила?!
Великої злості він не відчував. «Дикунка якась, — вирішив він. — Не зрозумієш, чого вибухнула. Ну її…»
Йти від ставка не хотілося. Він посидів ще з півгодини, просто так, ні про що особливо не думаючи, а потім одягнувся і ліниво побрів додому.
На півдорозі він і зустрів тих, котрі хотіли його бити.
Вони йшли зімкненою шеренгою. Володя відчув невиразну тривогу і про всяк випадок звернув до паркану. Але вони, теж ніби випадково, перейшли з дороги до самого краю вулиці. Далі виляти не можна було: і незручно, і марно. Володя зітхнув, прибрав безтурботного вигляду й неквапно рушив назустріч небезпеці.
Небезпека була а чотирьох чоловік. В середині йшло двоє хлопців. Володині однолітки чи трохи старші. Один, білявий, товстогубий, був у голубій майці, пропаленій на животі, і в обшарпаних лижних штанах. Він здався Володі добродушним і не дуже небезпечним. Зате другий, високий темно-чубий хлопчина, напрасований і стрункий, як граф Монте-Крісто, зовсім не сподобався Володі. Він йшов, ліниво покусуючи якусь трубчасту стеблину, і, здається, дивився на Володю з холодною цікавістю. Ніби на метелика для колекції, для якого вже готова шпилька.