Обабіч цих двох йшли хлопчаки трохи менші. Обидва руді, але неоднакові. Один — з чубом мідно-червоного відтінку, товстощокий і кремезний. Другий — золотаво-жовтий, з великим, як півмісяць, ротом і довгими, тонкими, ніби бамбукові вудки, ногами.
В голові Володі зовсім недоречно застрибали рядки забутого вірша:
Дружна четвірка наближалася з неквапністю впевненого в удачі хижака. Володя також не поспішав. Але все-таки вони рухалися, і нарешті залишилася відстань усього в п'ять кроків. Тоді «граф Монте-Крісто» сказав:
— Стій.
Невідомо, кому він скомандував: своїм хлопцям чи Володі. Зупинилися всі.
Білявий хлопчина у пропаленій майці обмацав Володю світло-голубими очима й неквапно запитав:
Це не ти, бува, до Вєткіних із міста приїхав?
Володя постарався сховати за глузливим тоном гостру настороженість.
— Я, бува… А що?
— Ми тебе зараз лупцюватимемо, — повідомив «граф». — Якщо у тебе є якісь виправдання, викладай. — Голос у нього був басовитий і похмурий.
Виправдань у Володі не було. Було у нього запитання:
— За що?
— Ти дурника не корч, — сказав «граф». — Дивись-но, Юрко, він ніби й не знає.
Голубоокий Юрко запитав прямо:
— Ти Надю навіщо зачіпаєш?
«Ябеда, зрадниця!» — подумав Володя і відповів:
— Щось не пам'ятаю.
— Ну, зараз пригадаєш, — пообіцяв Юрко. Руді ад'ютанти очікуюче глянули на своїх командирів: «Уже починати?»
«І ці туди ж, малеча», — незлобиво подумав Володя.
Ззаду була вільна дорога, і Володя знав, що ніхто його не затримає і ніхто не наздожене. Але бігти по вулиці й думати, що, може, з кожного вікна насмішкувато й з цікавістю дивляться на це незнайомі жителі Білого Ключа!
А не бігти — відлупцюють.
— Коли я її зачіпав? — похмуро запитав він.
— Він її вранці двічі бив і увечері один раз. І стріляв з рогатки, — доповів Юркові мідночубий. При цьому на Володю він не дивився і жував велике жовте яблуко.
Цікаво, де він дістав таке яблуко в червні?
— Брехня ж це, хлопці! — якнайщиріше сказав Володя. — Ну навіщо я її битиму! Тільки а рогатки один раз, та й то мимо. І вона ж перша винна!
— Диви-но, як викручується! — сказав тонконогий хлопчина голосом пискливим і нещадним.
Юрко втягнув повітря і рішуче підсмикнув штани, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
— Четверо на одного? — запитав Володя і взяв руки в боки. Не для фасону, а для того, щоб легше було сковзнути правою долонею в задню кишеню.
— А що? — поцікавився «граф». — Не можна?
— Навіть семеро, — сказав Володя. — Он іще до вас поповнення повзе.
Хитрість удалася. Вони озирнулися, і Володя встиг відскочити іще кроків на п'ять. А коли розлючені хлопці розвернулися для нападу, він уже стояв з розтягнутою і націленою рогаткою. Він знав, що робить, але виходу не було.
— Ну, — промовив він хвилюючись. — Чого зупинилися? Гайда! Я встигну вистрілити два чи три рази. Два — це точно. Вріжу межи очі без промаху. Так що двоє — одразу з копит. А з рештою видно буде.
— А якщо промажеш? — невпевнено запитав «граф». Решта промовчали, боязко поглядаючи на Володину зброю.
— Ти, рудий, підкинь яблуко, — різко сказав Володя.
— Навіщо?
— Підкинь. Устигнеш ще зжувати. Вище кидай.
Господар яблука запитально глянув на Юрка, але той не відривав погляду від рогатки.
— Ну, кинув… — Яблуко темним м'ячиком злетіло у вечірнє небо.
Гума клацнула з різкістю пастушачого батога. Яблуко у небі смикнулося, і від нього одлетів осколок. Потім яблуко впало на дорогу, і четверо хлопців кинулися до нього. Володя обминув їх і подався додому, на ходу перезаряджаючи рогатку. Він йшов і дуже боявся почути за собою тупіт. Але тупоту не було.
Надія була вдома і поводила себе так, ніби нічого не сталося. Розпитувала батьків про концерт і жалкувала, що довелося їм дивитися таку нісенітницю. Усміхалася Володі, коли вечеряли, і підливала йому в кружку холодного молока.
— Усе гаразд? Дипломатичні стосунки встановлені? — запитав дядько Юра.
— На вищому рівні, — сказав Володя.
Надія посміхалася.
— Слухай, Надю, — сказав Володя, — є тут такий Юрко. Ходить у майці з діркою на пузі. Як його прізвище?
— А, це, певно, Перевозчиков, — невинним голосом озвалася Надія. — А що?