Від несподіванки Володя загнав голку у вказівний палець, тихо скрикнув і підхопився на ноги. Та Молоканов майже не звернув ні на нього, ні на Кашку уваги. Очима хижака він невідривно дивився на Альпініста, який лежав на розгорнутій хустинці. Ніжним голосом Гена сказав:
— Це чий такий, га?
— Тобі чого треба? — неввічливо запитав Володя. — Мало тобі місця в лісі? Чого прителіпався?
— Я голоси почув і заглянув…
— Заглянув, а тепер катай назад, — порадив Володя.
Молоканов, проте, не квапився.
— А чия це лялечка?
— Не твоя. Сам ти лялечка, — сказав Володя і непомітно відірвав нитку з голкою від Кащиних штанів.
— Це мій, — відчувши свободу, заявив Кашка. Підняв Альпініста й почав загортати у хустинку.
Гена зрозумів, що треба поспішати.
— Дай, га? — жалібно попросив він.
Кашка озирнувся на Володю і безстрашно відказав;
— Йди звідси. Скоро луснеш від жадібності.
Слід відзначити, що Молоканов був невисокий і товстий. Коли на це натякали, він ображався. Але зараз він поборов образу заради здобичі.
— Дай, га? — повторив він.
— Йди геть, — невмолимим рівним голосом промовив Володя.
І Гена зрозумів, що чудова дерев'яна лялечка, така потрібна для колекції, втрачена назавжди. Залишалося одне — помститися. І, відстрибнувши якнайдалі, Молоканов огидно замекав:
— Жили! Жаднюги! Бе-е!
А потім так само огидно заспівав:
Незважаючи на повноту, бігав Молоканов, як заєць. Володя так і не наздогнав його, лише загнав у жорсткий низькорослий ялинник. З півхвилини він стояв і з задоволенням слухав, як жалібно крекче серед колючих гілок жалюгідний канюка. Крекче, а вийти боїться.
Потім Володя пішов назад. Він йшов і зі злістю думав, що дурний Молоканов не сам вигадав цю дражнилку. Значить, вона відома не одному Гені. Може, її усі вже знають. Наслухаєшся тепер! А все через цього тишка-зброєносця.
Ні, час припиняти оцю волинку. Треба підійти й сказати одразу:
«Ось що, друже, іграшки закінчилися. Турнірів більше не буде. У мене свої справи, у тебе своє неробство. Топай своєю дорогою. Привіт».
А то й справді у няньки запишуть.
З цією думкою, рішучою і злою, повернувся Володя на галявину. Кашка сидів біля каменю й чекав. Він відчув недобре й занепокоєно почав підводитися назустріч.
— Слухай-но, ти… — почав Володя.
І ту ж мить побачив собаку.
Це був брудно-бурий з чорними плямами звір. Він з коротким гарчанням вихопився із кущів і через галявину стрибками кинувся до хлопців. Володя знав, ці великі собаки розумніші й добродушніші від дрібних шавок. Вони не нападають дарма. Але в цьому собаці прозирала злість і тупість. Володя встиг помітити жовті зуби під ошкіреною слинявою губою. Ні, собака не збирався жартувати. Напевно, був це сторожовий лютий лес, нічому не навчений і здичавілий на цепу. Тепер якимсь чином він здобув свободу і, мабуть, вирішив мститися людям.
Усі ці думки промайнули миттєво. І остання з них була про зброєносця.
— Тікай, Кашко! — крикнув Володя, не одриваючи очей від пса й замахнувшись сосновою паличкою, щоб зустріти звіра дошкульним ударом по морді. Вдарити, коли він стрибне! З усієї сили!
А може, він — вовк?
Володя подумав про це, коли пес був за стрибків п'ять. Та коли він зробив іще стрибок, на галявину вийшов його хазяїн.
Лісник, чи мисливець, чи просто місцевий житель. У форменому кашкеті й кітелі, схожому на залізничний.
— Рекс! — неголосно покликав він.
Бурий звір з розгону зупинився і присів, ніби його вхопила за хвіст міцна рука.
— Назад! — наказав хазяїн собаки металевим голосом.
І величезний пес, притиснувши маленькі вуха, побрів назад. На півдорозі він по-щенячому ліг на живіт і поповз до людини, ніби просив вибачення.
— Не бійтеся, — з короткою посмішкою сказав чоловік. Повернувся й зник у кущах.
За ним прошмигнув у березняк похнюплений Рекс. А у Володі одразу ослабли руки, і соснова паличка здалася важкою, як лом. Його охопив огидний тягучий страх.
— У, звірюка, — пробурмотів Володя. Він повільно повернувся, щоб піти й забути про свій страх і слабість. Але не пішов. Він побачив Кашку.
Кашка нікуди не втікав. Він стояв за два кроки, міцно розставивши ноги й тримаючи наперевіс криву березову палицю. Очі у нього зробилися зовсім круглі од відчайдушного жаху чи од такої ж відчайдушної рішучості, а рот був напіврозтулений, ніби Кашка хотів сказати «мамо» і зупинився на півслові. Певно, він іще не зрозумів, що небезпека минула. Кілька секунд Володя дивився на нього з подивом.