Кашка тихо підійшов до свого командира, постояв поряд і обережно сказав:
— Во-олодю… — Він чомусь розтягував перший склад, коли вимовляв це ім'я. Ніби воно було занадто важким. А може, так виходило від нерішучості. — Во-олодю… Можна, я теж посиджу біля вогнища?
— Сиди хоч до ранку, — похмуро дозволив Володя. Він хотів їсти і думав, де б добути окраєць хліба. Йти на кухню марно. Її, звісно, вже зачинили.
Володю гукнули. На краю майданчика, куди майже не сягали відблиски вогню, стояла Рая.
— Ну? — сказав Володя.
— Йди сюди.
Володя повільно підвівся з трави. Його трохи нудило від голоду. Коли він підійшов, Рая пошепки запитала:
— Їсти хочеш?
— Ще б пак…
Вона простягнула йому шматок пшеничного буханця й бляшанку консервів. Володя вчепився зубами в окраєць і замуркотів.
— Раю, — сказав він з напханим ротом. — Ти краща за всіх хлопців. Ти найкращий хлопець у таборі… Всі ці тупоголові лицарі розсілися біля вогнища і навіть не подумали, що поряд людина помирає з голоду. А ти…
— Та гаразд, Володю…
Володя із здивуванням помітив, що Рая ніби зніяковіла. Відвернулася раптом, нахилила голову, почала обламувати гілку, вколола шипшиною руку й заходилась, мов кішка зализувати долоню. От дивна! Ніби їй у коханні освідчились…
— Їж консерви, — сказала вона.
— А чим відкрити?
— Візьми. — Вона простягла консервний ключ.
— Де ти все це роздобула?
— Важко, чи що? У тітки Дарки на кухні попросила. Сказала, що ти не їв. Ти чому не вечеряв?
— Он через того типа. — Володя хитнув головою туди, де, наїжачившись, сидів біля вогню Кашка.
— А що він натворив? Я так і не зрозуміла.
— Ну що… — Володя проковтнув величезний шматок, — Треба було смужки на стрілах зробити. Я його попросив. А він замість корабельного сурику, який сохне за п'ятнадцять хвилин, розкопав десь просту олійну фарбу. Їй два дні треба, щоб висохнути. От я й зішкрябував до вечора. П'ятнадцять стріл, і на кожній по три широкі смужки.
Рая співчутливо зітхнула.
— Усі вони такі. Світлана моя до вогнища йти не хоче, каже комарі кусають, і в наметі сама сидіти боїться. Ну я піду.!. А на Кашку ти не дуже сердься, він, певно, переживає.
Володя відмахнувся.
— Я не серджусь. Дарма. Тільки він нічого не переживає. Сидить, та й усе. Вогонь гріє, комарів немає, що ще треба? Ну які, Раю, у такого малюка переживання?
Розділ третій
Але Володя помилявся. Були у Кашки і переживання і клопоти.
Були у нього й таємниці.
Найбільша таємниця — Кащина Країна. Ніякої назви Країна не мала, Кашка її ще не придумав. Країна — та й годі. У Країні жили чолотяпики.
Слово «чолотяпики» Кашка вигадав сам. Воно означало те ж саме, що «чоловічки», але було цікавіше й смішніше.
Чолотяпики були різнії Льотчик зі зламаного літака, олов'яний Мотоцикліст, морський Капітан, зроблений з поплавця і сірників; старий буркотливий Шишан з ялинової шишки і Матрьошка — найменша з усіх матрьошок. Колись вона сиділа всередині інших, а потім загубилася і потрапила в товариство чолотяпиків.
Пізніше від усіх з'явився шостий чолотяпик — Альпініст, але про нього мова буде далі. Бо все слід розповідати по порядку.
Минулого літа вдома у Кашки сталося лихої дуже захворів батько. Він хворів і раніше, але не дуже, а цього разу хвороба скрутила його міцно. Назва у хвороби була довга й незрозуміла. Кашка не міг її запам'ятати. Проте він добре запам'ятав слова лікаря і «Операція потрібна обов'язково».
Кащина сім'я жила не в місті, а в селищі Камшал. Це від міста сто двадцять кілометрів залізницею. У селищі лікарі операцію не робили і сказали, що слід везти батька до обласної лікарні. Треба, значить, треба. Але ж сам батько їхати не міг, він навіть по кімнаті ледь-ледь ходив. Довелося матері брати на роботі відпустку і їхати також. Вона сказала, що житиме в місті, поки батькові не зроблять операцію.
Тепловоз прогув, мати помахала рукою з вагонних дверей, ї поїзд рушив.
Він рушив, зник за поворотом, за станційними будівлями і тополями, а Кашка стояв і дивився на блискучі рейки. Рейки відбивали сонце. Поряд з Кашкою стояла бабуся. Це була незнайома бабуся, батькова мама. Її звали баба Ліза. Вона приїхала тільки напередодні, щоб жити з Кашкою, поки не буде батьків. Досі Кашка її не бачив. Точніше, бачив, коли був маленький, але забув. Баба Ліза жила далеко в Ішимі, і її довелося викликати телеграмою.
Рейки сліпили очі й вичавлювали сльози. Кашка ковтнув повітря.
— Ходімо, — сказала баба Ліза.