— Тіко єслі растворіма.
— Растворімой, мля, дохєра. Зара чайнік… Шо как?
— Та подякувать заїхав.
— За шо?
— Та за вчо́ра. Як ми проїзжали.
— А… та то ж не моя, мля, зміна була. Це про комендачів?
— Ага.
— Та там ржака, я гово́рю, а мені зам зво́нить, а я шо — я, мля, без дупля, сиджу на інтернаті і відомість хєрачу… Які комендачі, шо хочуть?..
— А чим скінчилось?
— Та наші ж не залупались, мля, просто шо не пропустили, бо пропуска ж не бу́ло. Так вони щє сьодні приїзжали, хтіли їхати до вас.
— І шо?
— Та мені піх@й, хай їдуть.
Электрочайник забулькал. Круто у них тут, а наш геник не тянет. Майор поставил пластиковые стаканчики, слегка смяв их громадными руками, рассыпал кофе и кинул по ложке слипшегося сахара.
— І шо вони? Бо до нас не доїхали.
— А шо вони? До вас же, мля, повертать треба, там якраз ця таблічка «МІНИ» стоїть. Та й з того поворота ніхєра вас на розгле́диш. То вони не зорієнтірувались і поїхали прямо, на наш пост на трасі. Шо возлє Ясного, получаєцца.
— І?
— Ну покрутились там, наші мені вже зво́нять, питають, шо тут волновахські роблять. Покрутились та й обратно.
— Корочє, не знайшли.
— Ну, получається так. Мля, каву россипал. Ну нічо, миші доїдять. — Майор вручил нам с Мастером по стаканчику и привалился к стене. Домик ощутимо покачнулся.
А больше в домике толком ничего и не было. Два расшатанных офисных стула, не менее расшатанный столик, застеленный тем, чем всегда стелят в армии — газетами, чайник, какие-то коробки и лампочка под низким потолком. Ну и удлинитель с торчащими зарядками. Еще самодельный обогреватель, и мне тут же стало жарко. Не привык к теплу, струйки пота побежали по спине.
— Іванич, я вибачаюсь, то я на вулиці поку́рю.
— Та тут курі, мля, ми тут курім, і нормально.
— Жарко. То я кращє вийду.
— Ну пішли.
Мы вывалились из домика, и ветер-вдоль-трассы, благодаря которому стрелок с террикона и не мог ни в кого попасть, мгновенно выдул тепло из-под софтшела, термуха прилипла к телу, я отвернулся и попытался найти сигареты в многочисленных подсумках. Старший сержант продолжал замерзать возле шлагбаума, подтопывая ногами в каких-то летних ботинках. Кофе обжег губы и оставил горечь на языке. Рядом с домиком, почти вплотную, холодной громадой возвышался «Спартан».
— Іванич, ти про сьогодні шось чув?
— Та чув, — чуть погодя ответил майор и начал застегивать бушлат. — А ти про шо?
— Та про сєпарів. Чи як не війна на сьогодні намічається.
— А. Ну то дово́дили таке. Ну так, а я шо? В мене стрілкове.
— І шо?
— То до вас чухнемо, якщо шо. В мене ж зара тільки «Ніва» і «шаха». Но «Ніву» я на Ясне погнав, бля, шоб там могли до нас оперативно сваліть. «Пазік» наш в інтернаті.
— О. А ми думали до вас чухнуть, — заржал я. — А «Спартан»?
— Уграли «Спартан», — печально ответил погранец. — П@зда двіглу. Доїздились, мля.
— Ну «дашка» хоч работає?
— Работає, так а хєра з той «дашки»? Це ж не ваша… Та і бач, як поставили?
«Спартан» угрожающе возвышался возле домика на «нашей» стороне. Сепары были на «той». Бронемашина стояла с абсолютно неудачной стороны, и если стрелять с «дашки», то нужно было работать ровненько сквозь домик. Мда… И перетолкать не получится…
— Давай я «Урала» пригоню і переставимо? — я докурил и стал искать, куда выкинуть окурок. Сорить в чужом доме не хотелось.
— Давай. Та то вже завтра зрання, бо вдень тут жопа, — майор протянул пустую пачку. — Наче показились усі, черги на два кілометра.
— Скупаються перед Різдвом.
— Ну да, ну да… Так шо, зробимо?
— Да, давай на шість… Нє, на сім утра, під’їдуть наші, потягають. Ну, чуть позже відкриєшся.
— Не можна пізніше. Зразу зво́нять у адміністрацію, оруть, як дурні.
— Ну, давай на півсьомої. А сьогодні я до тебе моїх, може, пришлю. Троє.
— Присилай. А шо з ними? Зальотчики, мля, виставляємо на трассу? — заржал майор.
Мастер, молча стоявший рядом и растягивающий остывший кофе, представил себе Президента на трассе с фонариком и тоже заржал.
— Нє. То так, на всякій случай. З РПГ будуть. Єслі якась фігня полізе технікой, подработають.
— А. Ну давай. В нас шось од вечері буде, погодуємо. Зараз?
— Нє. Десь в десять, нє раньше. На «Волинці» приїдуть. Якщо заведеться.
— Ну давай. За «Урала» не забудь.
— Не забуду.
Я зашел за «Спартан» и набрал Серегу. Тот долго не брал трубку.
— Але. Шо ти хочеш?
— Сереженька, скажи мне, друг мой, как ты относишься к игре «Call of Duty»?
— Охурєнно. А шо?