Тепер Тод прислухався до його слів дуже уважно. Це йому вже подобалося, проте він був певен, що згодом дізнається і про значно цікавіші речі. Дюсандера треба тільки трошки підганяти батожком. Мені ще збіса пощастило, думав Тод. У такому віці більшість із них уже маразматики.
Дюсандер глибоко затягся сигаретою.
— Пізніше, коли я вже не марив ночами, настали часи, коли я постійно думав, що бачив когось із Патіна. І ніколи то не були охоронці чи друзі-офіцери, завжди — в’язні. Я й тоді пам’ятаю один день у Західній Німеччині десять років тому. На шосе сталася аварія. Рух припинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морісі» і слухав радіо, чекаючи, коли відновиться рух. Глянув праворуч. На сусідній смузі стояла старенька «сімка», і чоловік за її кермом дивився на мене. Йому було десь близько п’ятдесяти, і він мав вигляд хворої людини. На щоці в нього був шрам. Волосся сиве, коротко, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, а рух не відновлювався. Я почав скоса поглядати на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що той не зводить з мене очей; обличчя його застигло, мов у мерця, очі глибоко запали в очицях. І тоді в мене з’явилася певність, що той був у Патіні. Він був там і тепер упізнав мене.
Дюсандер затулив рукою очі.
— Стояла зима. Чоловік мав на собі пальто. А я був певен, що коли б вийшов з машини і рушив до нього, примусив його скинути пальто і закасати рукави сорочки, то побачив би на його руці номер.
Нарешті машини пішли, і я від’їхав від «сімки». Якби ми затрималися ще хвилин на десять, то я, мабуть, вийшов би зі своєї машини і витяг того чоловіка з його. Я побив би його, був би в нього номер чи ні, я все одно побив би його тільки за те, що він на мене дивився.
Незабаром я покинув Німеччину назавжди.
— Вам пощастило, — сказав Тод.
Дюсандер знизав плечима.
— Скрізь було так само. Гавана, Мехіко, Рим. Знаєш, я прожив у Римі три роки. Чоловік, що пив каву в кав’ярні, нишком поглядав на мене... жінка в холі готелю, здавалося, більше цікавилася моєю персоною, аніж своїм часописом, офіціант у ресторані не зводив з мене очей, хоч би кого обслуговував. І в мене з’являлося переконання, що всі ті люди приглядаються до мене, і що вночі я знов бачитиму ті сни — звуки, джунглі, очі. Але відколи я приїхав до Америки, я перестав про це думати. Я ходжу до кіно. Раз на тиждень обідаю в місті, завжди в одному з отих ресторанів швидкого обслуговування, таких чистих і так добре освітлених лампами денного світла. Тут, у себе вдома, я відгадую кросворди, читаю романи (більшість із них — погані) й дивлюся телевізор. Вечорами я п’ю, доки не засну. Марення до мене більше не вертаються. Коли я бачу, що хтось у супермаркеті, чи то в бібліотеці, чи то в тютюнника дивиться на мене, я думаю, що, мабуть, я схожий на їхнього дідуся... або на старого вчителя... або на сусіду з міста, з якого вони давно поїхали. — Він похитав головою до Тода. — Хоч би що там відбувалося в Патіні, все те було з іншою людиною. Не зі мною.
— Чудово! — сказав Тод. — Я хочу почути все про Патін.
Дюсандер замружив очі, потім поволі розплющився.
— Ти що, не розумієш? Я не маю ані найменшого бажання говорити про це.
— Доведеться. А якщо ні, то я всім розповім, хто ви насправді.
Дюсандер утупився в нього, обличчя його посіріло.
— Я знав,— сказав він,— знав, що рано чи пізно ти чого-небудь вимагатимеш.
— Сьогодні я хочу почути про газові камери,— сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Він розплився в усмішці, щирій та сяйній. — Тільки спершу поставте шелепи. Із зубами ви маєте ліпший вигляд.
Дюсандер зробив, як йому сказано. Він розповідав Тодові про газові камери, аж доки тому настав час обідати. Щоразу, тільки-но Дюсандер удавався до узагальнень, Тод суворо хмурився і розпитував його про деталі, щоб повернути того до докладної оповіді. Дюсандер, розказуючи, багато пив. Він не усміхався. Усміхався Тод. Тод усміхався за них обох.
2
Серпень, 1974
Вони сиділи під безхмарним блакитним небом на ганку, що виходив на задній двір Дюсандерового будиночка. Тод мав на собі кеди, скаутську сорочку. Дюсандер був зодягнений у завелику як на нього сіру сорочку та мішкуваті, кольору хакі штани на шлейках; такі штани носять п’янички, зневажливо думав Тод; у них такий вигляд, ніби їх щойно витягли зі скрині на складі Армії спасіння в центрі Санта-Донато. Він щось повинен зробити, що Дюсандер ходив удома в якомусь іншому вбранні. Інакше задоволення не було, сказати б, повним.
Обидва їли сендвічі «великий мак», які Тод привіз у велосипедному кошику, щосили крутячи педалями, щоб вони не охололи. Тод сьорбав через соломинку «колу». Перед Дюсандером стояла склянка з «бурбоном».
Його старечий голос то підносився, то спадав, тоненький, тремтячий, часом ледь чутний. Вицвілі блакитні очі з червоними білками, як завжди, невпинно рухалися. Дивлячись на них обох, можна було подумати, що то дід та онук, який виконує свій святий обов’язок: відвідує старого.
— Оце і все, що я пам’ятаю,— закінчив Дюсандер і відкусив великий шмат від сендвіча. Патентований соус «макдональд» стікав по його підборіддю.
— Буває, ви розповідаєте краще,— стиха промовив Тод.
Дюсандер узяв склянку і зробив добрячий ковток.
— Одежа в’язнів була паперова,— сказав він майже зі злістю. — Коли один в’язень помирав, одежу передавали іншому, якщо в ній ще можна було ходити. Інколи однієї форми вистачало на сорок в’язнів. Мене навіть похвалили за мою ощадливість.
— Хто, Глюкс?
— Гіммлер.
— Але ж у Патіні була фабрика одягу. Ви самі казали минулого тижня. Чому там не шили одягу для в’язнів? Вони самі могли б його шити.
— На фабриці в Патіні шили одяг для німецьких солдатів. А ми... —
Дюсандер на мить затнувся, однак примусив себе говорити далі. — У нас там була не виправно-трудова колонія,— закінчив він.
На обличчі в Тода заграла звична усмішка.
— Може, на сьогодні досить? Прошу тебе. У мене вже в горлі дере.
— Треба менше палити,— сказав Тод, не перестаючи всміхатися. — Розкажіть мені ще щось про одяг.
— В’язнів чи СС? — покірно спитав Дюсандер.
— І тих, і тих,— усміхаючись сказав Тод.
3
Вересень, 1974
Тод був у себе вдома на кухні й робив собі сендвіч з арахісовим маслом та желе. Щоб дістатися кухні, треба подолати десь із шість сходинок, які ведуть на підвищення, де сяяли хром та нікель. Електрична друкарська машинка Тодової матері гула невпинно, відколи він повернувся додому зі школи. Мати друкувала дисертацію якомусь аспірантові. Той був коротко стрижений, носив окуляри з товстими лінзами і, на Тодову думку, скидався на якогось почварного марсіанина. У дисертації йшлося про поширення фруктової мушки в долині Салінас по другій світовій війні чи про якесь інше подібне гайно, не краще за це. Та ось машинку вимкнули, і мати вийшла зі свого кабінету.
— Котику Тоде,— привітала вона його.
— Кицю Моніко,— відгукнувся він доволі приязно.
Його матінка непогано виглядала як на тридцятишестирічну пташечку, подумав Тод; біляве волосся з пофарбованими в попелястий колір пасмами, висока, струнка, зараз на ній були темно-червоні шорти та прозора, теплої барви віскі блузка, яку вона недбало зав’язала на вузол під персами, виставивши на оглядини плаский гладенький живіт. Із волосся, зашпиленого ззаду туркусовою шпилькою, стирчала гумка, якою вона користувалася, працюючи на машинці.
— Ну, як там у школі? — спитала вона, піднімаючись сходинками до кухні. Вона злегка торкнулася його губів своїми і вмостилася на стільці перед столом, за яким вони звичайно снідали.
— У школі все гаразд.
— Знову серед найкращих у класі?
— Авжеж,— насправді він думав, що в першій чверті оцінки трохи погіршають. Він забагато часу проводив у Дюсандера, і навіть коли не був у старого фрица, то розмірковував над тим, про що той розповідав. Раз чи двічі йому навіть наснилося почуте від Дюсандера. Але все було гаразд, все — під контролем.