— Клас! — вигукнув несамохіть Тод. — А ви бачили той фільм?
— Так. Я його бачив. Ми всі бачили, що сталося з тими, хто не хотів, чи не спромагався йти туди, куди дме вітер, не хотів зачекати, поки вщухне буря. Те, що ми тоді робили, мало рацію. Для того часу і для того місця це мало рацію. Я знову робив би так само. Але... — Він зиркнув на свою склянку. Вона була порожня.
— ... але я не хочу говорити про це, навіть думати. Те, що ми робили, було викликане потребою вижити, а що може бути приємного у виживанні. Я бачив сни... — Він неквапно взяв сигарету з коробки, що лежала на телевізорі. — Так. Я бачив їх упродовж багатьох років. Темрява, і в тій темряві — звуки. Гурчить трактор. Гуркоче бульдозер. Приклади гвинтівок зі стугоном б’ють чи то в мерзлу землю, чи то в черепи людей. Свистки, сирени, пістолетні постріли, зойки. Двері вантажних вагонів із грюкотом відчиняються в холодне зимове надвечір’я. Аж ось, у тих моїх снах усі звуки згасають, і з темряви на мене дивляться очі. Вони палають, як очі звірів у джунглях. Багато років я жив на краю джунглів і думаю, що саме через це в отих моїх снах я завжди відчував пахощі тропічного лісу. Коли я прокидався від тих снів-марень, я був увесь мокрий від поту, серце шалено калатало у грудях, я пхав руку в рота, щоб не закричати. І я думав: сон — ось що насправді є реальність. А Бразилія, Парагвай, Куба... то — сон. Насправді я ще й досі в Патіні. Росіяни сьогодні вже ближче, ніж учора. Декотрі з них пам’ятають, що 1943 року, щоб вижити, вони мусили їсти замерзлі трупи німецьких солдатів. Тепер вони прагнуть напитися німецької крові. Ходили чутки, що дехто з них саме так і робив, коли вони перетнули кордон Німеччини: перерізали горло полоненим і пили їхню кров із чобота. Я прокидався і думав: роботу слід провадити далі, бо тільки так можна буде знищити свідоцтва того, що ми тут робили, а якщо вони й залишаться, то їх має бути так мало, щоб світ, який не хоче в це вірити, їм не повірив. І я думав: роботу треба провадити далі, якщо ми хочемо вижити.
Тепер Тод прислухався до його слів дуже уважно. Це йому вже подобалося, проте він був певен, що згодом дізнається і про значно цікавіші речі. Дюсандера треба тільки трошки підганяти батожком. Мені ще збіса пощастило, думав Тод. У такому віці більшість із них уже маразматики.
Дюсандер глибоко затягся сигаретою.
— Пізніше, коли я вже не марив ночами, настали часи, коли я постійно думав, що бачив когось із Патіна. І ніколи то не були охоронці чи друзі-офіцери, завжди — в’язні. Я й тоді пам’ятаю один день у Західній Німеччині десять років тому. На шосе сталася аварія. Рух припинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морісі» і слухав радіо, чекаючи, коли відновиться рух. Глянув праворуч. На сусідній смузі стояла старенька «сімка», і чоловік за її кермом дивився на мене. Йому було десь близько п’ятдесяти, і він мав вигляд хворої людини. На щоці в нього був шрам. Волосся сиве, коротко, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, а рух не відновлювався. Я почав скоса поглядати на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що той не зводить з мене очей; обличчя його застигло, мов у мерця, очі глибоко запали в очицях. І тоді в мене з’явилася певність, що той був у Патіні. Він був там і тепер упізнав мене.
Дюсандер затулив рукою очі.
— Стояла зима. Чоловік мав на собі пальто. А я був певен, що коли б вийшов з машини і рушив до нього, примусив його скинути пальто і закасати рукави сорочки, то побачив би на його руці номер.
Нарешті машини пішли, і я від’їхав від «сімки». Якби ми затрималися ще хвилин на десять, то я, мабуть, вийшов би зі своєї машини і витяг того чоловіка з його. Я побив би його, був би в нього номер чи ні, я все одно побив би його тільки за те, що він на мене дивився.
Незабаром я покинув Німеччину назавжди.
— Вам пощастило, — сказав Тод.
Дюсандер знизав плечима.
— Скрізь було так само. Гавана, Мехіко, Рим. Знаєш, я прожив у Римі три роки. Чоловік, що пив каву в кав’ярні, нишком поглядав на мене... жінка в холі готелю, здавалося, більше цікавилася моєю персоною, аніж своїм часописом, офіціант у ресторані не зводив з мене очей, хоч би кого обслуговував. І в мене з’являлося переконання, що всі ті люди приглядаються до мене, і що вночі я знов бачитиму ті сни — звуки, джунглі, очі. Але відколи я приїхав до Америки, я перестав про це думати. Я ходжу до кіно. Раз на тиждень обідаю в місті, завжди в одному з отих ресторанів швидкого обслуговування, таких чистих і так добре освітлених лампами денного світла. Тут, у себе вдома, я відгадую кросворди, читаю романи (більшість із них — погані) й дивлюся телевізор. Вечорами я п’ю, доки не засну. Марення до мене більше не вертаються. Коли я бачу, що хтось у супермаркеті, чи то в бібліотеці, чи то в тютюнника дивиться на мене, я думаю, що, мабуть, я схожий на їхнього дідуся... або на старого вчителя... або на сусіду з міста, з якого вони давно поїхали. — Він похитав головою до Тода. — Хоч би що там відбувалося в Патіні, все те було з іншою людиною. Не зі мною.