— А цього — до лабораторії,— наказував Дюсандер уві сні. Губи в нього кривилися, і визирала щелепа. — Візьміть оцього американського хлопчика.
У іншому сні на ньому була форма СС. Начищені чоботи блищали як дзеркало. Емблема з мертвою головою сяяла. Але тепер він стояв уже на бульварі в Санта-Донато, і всі п’яли на нього очі. Люди показували на нього пальцем, декотрі сміялися. Хто був уражений, розлютований, хто поглядав на нього з відразою. У цьому сні перед ним рвучко, аж стогнали гальма, зупинявся давній автомобіль, звідки на Тода лупив баньки Дюсандер, який виглядав на двісті років і скидався на мумію з жовтуватою, мов пергамент, шкірою.
— Я тебе знаю! — верещав уві сні Дюсандер. Він кидав оком на юрму і знову звертався до Тода: — Ти був комендантом Патіна! Дивіться на нього всі! Це — кривавий диявол Патіна! Досвідчений Гіммлерів експерт! Я тебе викриваю! Я викриваю тебе, душогубе! Я викриваю тебе, різнику! Я викриваю тебе, катюго немовлят! Я тебе викриваю!
А ще в одному сні він був у смугастій формі в’язня, і його вели коридором із камінними мурованими стінами двоє охоронців, схожих на його батьків. В обох на рукавах — жовті бинди з зіркою Давида. Слідом за ними йшов проповідник і читав Двокнижжя. Тод обернувся: тим проповідником був Дюсандер, прибраний у чорний однострій офіцера СС.
Кінець кам’яного коридору подвійні двері вели до восьмикутної кімнати зі скляними стінами. Посеред кімнати стояла шибениця. За скляними стінами шикувалися лавами виснажені чоловіки та жінки; всі голі, з похмурими, очужілими поглядами. У кожного на руці синів номер.
— Все гаразд,— прошепотів до себе Тод. — Далебі, все гаразд. Усе під контролем.
Парочка, що прогулювалася поблизу, здивовано скинула очима в його бік. Тод люто вп’явся у них очима: хай-но тільки озвуться словом. Нарешті вони відвернулися. їм здалося, ніби хлоп’як посміхнувся.
Тод підвівся, запхав табеля до задньої кишені, сів на велосипеда і гайнув до аптеки за два квартали від парку. Там він придбав пляшку чорниловибавлювача й самописку з синім чорнилом. Відтак повернувся до парку (парочки там уже не було, але п’янюги й досі смерділи на весь парк) і виправив оцінку з англійської на «4», історії Америки — на «5», географії — на «4», французької — на «4» і вступного курсу алгебри — на «4». Оцінку з дисципліни «Суспільство і ти» він вибавив, а потім знову написав, щоб табель мав однаковий вигляд.
Одна в одну, все гаразд.
— Нічого,— прошепотів він до себе. — Це їх погамує. Напевне погамує.
Однієї ночі наприкінці місяця десь після другої години, зриваючи з себе ковдру, хапаючи ротом повітря і стогнучи, Курт Дюсандер прокинувся в цілковитій темряві, такій, здавалося, близькій і жахливій. Йому не було чим дихати, руки і ноги заклякли зі страху. На грудях немовби лежав камінь, і він подумав, що в нього чи не серцевий напад. Намагаючись у темряві ввімкнути лампу біля ліжка, він мало не перевернув столика, де вона стояла.
Я у своїй власній кімнаті, думав він, у своїй власній спальні, тут у Санта-Донато, в Каліфорнії, в Америці. Глянь, ті самі коричневі штори на тому самому вікні, ті самі книжкові полиці з книжками у дешевих палітурках, які ти купуєш у книгарні на вулиці Сорен, той самий старий килим, ті самі блакитні шпалери. Ніякого серцевого нападу. Ніяких джунглів. Ніяких очей.
Проте жах облип його, мов друга шкіра, а серце шалено калатало в грудях. Маячня повернулася знов. Так він і знав: коли хлопець не відчепиться, рано чи пізно вона повернеться. Триклятий хлопчисько! Він подумав, що лист, про який казав йому Тод, не що інше, як блеф, та ще й білими нитками шитий, напевне, запозичений з якогось телевізійного детективу. Хіба він має товариша, якому міг би довірити такого важливого листа? Ні, не має. А може, має? Аби ж то знати напевне...
Він до болю стис вузлуваті від артриту кулаки, потім поволі розціпив їх. Узяв зі столу сигарети і закурив, чиркнувши сірником по бильцю ліжка. Стрілки годинника показували 2. 41. Цієї ночі йому вже не заснути. Він затягся димом і, зайшовшись кашлем, видихнув його. Він не засне, якщо не піде і не перехилить чарки-другої. Або й ще одної. Останнім часом, десь тижнів із шість, він дуже багато пив. А він же не молодий, щоб пити поспіль чарку за чаркою, як колись, у тридцять дев’ять у Берліні, коли був у офіцерській відпустці, коли в повітрі стояв запах перемоги, і звідусіль лунав фюрерів голос, і звідусіль на тебе дивилися його вогненні, владні очі.
Хлопець... триклятий хлопець!
— Далебі,— промовив він, і від звуку власного голосу в кімнатній тиші аж здригнувся. Власне, він не мав звички розмовляти з собою вголос, але чинив так уже не вперше. Пам’ятаєте, з ним це траплялося час від часу в останні кілька тижнів у Патіні, коли все летіло шкереберть, а гуркіт російських гармат на сході ставав дедалі гучніший: спочатку що не день, а тоді — що не година. Він переживав стрес, а в людей у такому стані частенько з’являються всілякі дивацтва — вони чухаються, сягнувши рукою в кишеню, клацають зубами... Вольф, той був мастак клацати зубами. Ще й при тім посміхався. Гофман, той ляскав пальцями і потирав стегно, надзвичайно швидко і в надзвичайно примхливому ритмі,— проте, здавалося, зовсім цього не помічав.