— Ти молодець!
Він інстинктивно замислився: «Як Синьозірка зустріне новини про те, що Громова кицька знайшла ліки від дивної недуги Тіньового Клану?» І раптом згадав, що Синьозірка вже не та провідниця, якою була раніше. Небезпечно розповідати їй, що Попелюшка переховує Тіньових котів на території Громового Клану. Глузд старої кішки був затьмарений нав’язливим страхом атаки.
Тіньові вояки не можуть тут залишатися. Вогнесерд боявся, що Синьозірка накаже вбити їх одразу ж, як дізнається про все.
— Пробач, Попелюшко, — похитав він головою. — Ці коти мусять піти геть. Їм самим небезпечно тут бути.
Кицька роздратовано смикнула хвостом.
— Вони ще надто хворі, щоб повертатися до свого табору. Може, я й можу їх вилікувати, але з мене поганий мисливець. Тіньові коти вже кілька днів нормально не їли.
— Я зараз для них щось упіймаю, — запропонував Вогнесерд. — Це достатньо їх підкріпить для дороги додому.
— Але що буде, коли ми повернемося? — пролунав голос Білогорлика з тіней.
Вогнесерд не міг на це відповісти, але не міг і ризикувати, щоб їхня хвороба перекинулася на Громовий табір. Що як патруль Тіньового Клану вирушить на пошуки своїх вояків на Громові землі?
— Я вас нагодую, але тоді вам доведеться піти, — повторив він.
Голос Дрібнохмара звучав хрипло й надірвано. Він намагався змусити себе сісти, і його лапи шкребли тверду землю.
— Будь ласка, не відсилай нас назад! Ночезір такий слабкий, ніби недуга забирає в нього щодня по життю. Більшість Клану думає, що він невдовзі помре.
Вогнесерд насупився.
— Гадаю, у нього ще багато життів у запасі.
— Ти просто не бачив, наскільки він хворий! — прокричав Білогорлик. — Увесь Клан наляканий. У нас нікому його замінити.
— Як щодо Попелюха, вашого воєводи? — запитав Вогнесерд.
Обоє Тіньових котів відвели погляди і промовчали. Це означало, що Попелюх уже помер? Чи він був надто старим для провідництва? Як і Ночезір, Попелюх був уже старійшиною, коли вигнали Хвостолома. Вогнесерд відчував, що співчуття перемагає його розсудливість.
— Гаразд, — із важким серцем зітхнув він. — Можете залишатися тут, поки не зміцнієте достатньо для подорожі.
— Дякую, Вогнесерде, — хрипло нявкнув Дрібнохмар. Його очі сяяли вдячністю.
Громовий воєвода схилив голову, усвідомлюючи, як важко для цих гордих Тіньових вояків визнавати свою залежність від іншого Клану. Він повернувся і покрокував повз Попелюшку, яка шепнула йому на вушко:
— Дякую, Вогнесерде. Я знала, що ти зрозумієш, — її погляд був сповнений жалю. — Я не могла залишити їх помирати. Навіть… навіть якщо вони з іншого Клану.
Вогнесерд знав, що в цю мить вона думала про Срібнострумку — Річкову королеву, яку їй не вдалося врятувати.
Вона з любов’ю лизнула його вухо.
— Ти справжня медикицька, — промуркотів він. — Ось чому Жовтоікла обрала тебе своєю новачкою.
Дуже швидко Вогнесерд упіймав дрозда і кролика для Тіньових котів — у цій частині лісу водилося багато живності. Він намагався не перейти випадково за кордон з Річковим Кланом, хоча встояти було важко. З їхнього боку здобиччю пахло сильніше, а Вогнесерд давненько вже не куштував водяної мишки. Та, зрештою, його задовольнив соковитий кролик, що пасся біля Сонячних Скель, і дрізд, який був надто заклопотаний розколюванням равлика, аби почути вкрадливі кроки мисливця.
Коли він повернувся, Попелюшка сиділа біля старого дуба, пережовувала ягоди і випльовувала м’якуш у суміш трав. Вогнесерд підштовхнув лапою здобич до печери, але сам не заходив. Сморід хвороби його відлякував.
Він поглянув, як працює Попелюшка, і раптом злякався і за неї. Вона ж, мабуть, багато разів заходила до печери.
— З тобою все добре? — тихо запитав Вогнесерд.
Попелюшка підвела погляд.
— Так, усе гаразд, — відповіла вона. — І я насправді рада, що ти дізнався про цих котів. Не люблю приховувати щось від Клану.
Кіт тривожно смикнув хвостом.
— Гадаю, нам варто про це ще помовчати, — сказав він.
Попелюшка примружила очі.
— Ти не збираєшся розповісти Синьозірці?
— Взагалі я би розповів… — вагаючись, почав було Вогнесерд.
— Але вона все ще не відійшла від історії з Тигрокігтем, — закінчила його думку Попелюшка.
Вогнесерд зітхнув.
— Іноді мені здається, що їй вже краще, та потім вона як скаже щось чи… — він замовк.
— Жовтоікла каже, що провідниці знадобиться багато часу, щоб оклигати, — нявкнула Попелюшка.