— То вона теж помітила?
— Якщо чесно, — сумовито пробурмотіла новачка, — то гадаю, це вже помітила більшість Клану.
— Що вони на це кажуть? — Вогнесерд не був певен, чи хоче почути відповідь.
— Синьозірка дуже довго була чудовою провідницею. Вони просто чекають, поки вона стане такою, як раніше.
Відповідь Попелюшки трохи заспокоїла Вогнесерда. Якщо Клан так думає, то їм слід довіритися. Звісно, Синьозірка одужає.
— Ти повертаєшся зі мною? — нявкнув він.
— Мені треба тут ще дещо закінчити.
Юна кицька підняла ще одну ягідку і почала її пережовувати.
Вогнесерд почувався бентежно, залишаючи Попелюшку саму з двома Тіньовими котами і таким смородом, який змушував його хутро ставати дибки. Він усе гадав, чи правильно вчинив, дозволивши їм лишитися.
Перш ніж зайти до Громового табору, воєвода всівся під пухнастим кущем і добре вмився. У нього аж очі свербіли від того смороду, яким несло від Тіньових котів. Він страшенно хотів би змити цей запах ковтком свіжої води зі струмка за лощовиною, але той уже давно пересох. Щоб знайти воду, треба йти назад до річки, але це надто довго. За цей час у Клані почнуть хвилюватися, куди він подівся. Доведеться пошукати Сіросмуга якогось іншого дня.
На виході з ялівцевого тунелю Вогнесерд наштовхнувся на Піскошторму.
— Ходив на лови? — спитала вона.
— Чесно кажучи, шукав Сіросмуга, — Вогнесерд вирішив не приховувати хоча б частину історії.
— Тоді, гадаю, ти не знаходив жодних слідів Хмаролапа, — нявкнула Піскошторма, яку явно мало хвилювало Вогнесердове зізнання.
— А він не в таборі?
— Твій новак сьогодні пішов на полювання.
Вогнесерд знав, що вона підозрює те саме, що й він: Хмаролап знову подався до Двоногів.
— Що мені робити?
— Чому б нам не піти пошукати Хмаролапа разом? — запропонувала Піскошторма. — Може, ми разом поговоримо із ним і змусимо задуматися.
Вогнесерд вдячно кивнув.
— Варто спробувати, — погодився він.
Друзі мовчки бігли через Високі Сосни. Вітру не було, і під їхніми лапами м’яко прогиналася глиця. Вогнесерд просувався вперед упевнено, адже ця дорога була йому так само добре знайома, як і шлях до Чотиридерева чи Сонячних Скель. Піскошторма була більш сторожка: вона мало не щомиті зупинялася і принюхувалася, щоб вловити якісь помітки.
Коли вони вийшли із соснового бору в гайок, Вогнесерд відчув, що тривога його подруги почала наростати. Він глянув на неї і побачив, як напружилися її плечі, коли попереду вигулькнули обриси гнізда Двоногів.
— Ти впевнений, що він пішов би цим шляхом? — прошепотіла войовниця, нервово озираючись. Раптом загавкав пес, і хутро Піскошторми стало дибки.
— Усе гаразд, цей пес не виходить із свого саду, — запевнив її Вогнесерд, почуваючись незручно через те, що знав про такі речі. Коли він лише прийшов до Клану, Піскошторма насміхалася з нього через його кицюняче походження. І хоча зараз вона вже цілком прийняла його як лісового кота, Вогнесерд при ній не надто охоче згадував про своє минуле.
— А Двоноги не виводять своїх собак сюди? — запитала киця.
— Іноді, — визнав Вогнесерд. — Але ми це точно помітимо заздалегідь. Собаки Двоногів не крадуться лісом, ти почуєш їх, та й сморід від них чути за сто лисячих хвостів.
Він сподівався, що жарт трохи заспокоїть Піскошторму, але вона все ще була напружена.
— Ходімо, я чую запах Хмаролапа, — кіт потерся щокою об стебло ожини. — Як гадаєш, він свіжий?
Піскошторма теж схилилася до куща.
— Так.
— Тоді ми знаємо напевне, куди він пішов.
Вогнесерд обійшов кущ ожини, відчуваючи полегшення хоча б від того, що слід не вів до саду Принцеси. Зараз він найменше хотів, аби Піскошторма зустрілася з його сестрою-кицюнею. Відколи Хмаролап з’явився у таборі, весь Клан знав, що Вогнесерд навідується до неї, але ніхто й не підозрював, наскільки він був прив’язаний до Принцеси — і не треба, щоб вони дізналися. Краще, щоб усі коти були впевнені, що його серце цілком належить Кланові, незважаючи на дружбу із сестрою.
Коли вони з Піскоштормою наблизилися до живоплоту, через який ще вчора перелазив Хмаролап, у Вогнесерда з’явилося недобре передчуття. Тут були якісь нові запахи, не лише Хмаролапа. Щось змінилося. Він повів Піскошторму до берези, і вона легко скочила за ним на гілку. Її вуса смикалися, коли киця принюхувалася до повітря.
Воєвода поглянув у гніздо Двоногів крізь вікно. Усередині було незвично темно й порожньо. Раптом гримнули двері, й Вогнесерд аж підскочив. Він починав хвилюватися.
— Що це? — знервовано запитала Піскошторма.