Раптом його увагу привернув шерхіт мишки десь під соснами. Клан і досі треба було годувати.
Вогнесерд інстинктивно присів, проте це вистежування здобичі не принесло йому втіхи. З холодною швидкістю він наздогнав і вбив мишку, після чого поніс її до табору.
Коли воєвода повернувся до тунелю, сонце вже торкалося верхівок дерев. Вогнесерд зупинився та перевів подих, перш ніж заходити на галявину зі своєю здобиччю.
Коти, повечерявши, саме ділилися язиками. Одразу на вході його перестріла Мишошубка, аж Вогнесерд замислився, чи вона зумисне чекала його повернення.
— Тебе довго не було, — лагідно зауважила киця. — Усе гаразд?
Вогнесерд збентежено відвів очі. Він відчував, що про Хмаролапа найперше треба розповісти Синьозірці.
— Білошторм, поки тебе не було, організував вечірній патруль, — провадила Мишошубка.
— Ем… добре… дякую… — затнувся кіт. Мишошубка ввічливо кивнула та відступила вбік.
Вогнесерд дивився їй услід і знай повторював собі, що втрата Хмаролапа ще не означає, що він зостався геть сам у Клані. Більшість котів, здається, приймали його як воєводу, незважаючи на порушення в ритуалі назовництва. Вогнесердові не вистачало хіба певності в тому, що Зореклан дотримується такої само думки, і через це давні страхи обсідали його, ніби чорна галич. Чи була втрата Хмаролапа знаменням від Зоряного Клану? Чи не карали предки Громовий Клан, віднявши у нього потенційного вояка? А то й гірше: чи не означало це, що кицюням не місце у Клані?
Вогнесердові почало здаватися, що від тривоги підкошуються лапи і він ось-ось упаде. Воєвода кинув свою здобич на купу свіжини та роззирнувся. Піскошторма лежала біля Вітрогона, тримаючи в лапах горобчика. Вогнесерд аж здригнувся, коли руда кицька скрушно на нього зиркнула. Він знав, що йому доведеться вибачитись, проте спершу належало поговорити із Синьозіркою про Хмаролапа.
Воєвода підійшов до кубла провідниці, привітався і попросив дозволу ввійти. Він здивувався, коли відповів йому Білошторм. Вогнесерд просунув голову крізь лишайники і побачив, що Синьозірка лежить у кублі, підвівши голову, і ділиться язиками з Білоштормом. Це вперше за скільки часу Громова провідниця поводилась, як і всі інші вояки, насолоджуючись товариством вірного друга. Тож, побачивши заспокоєний вираз на обличчі Синьозірки, Вогнесерд відігнав думку про те, щоб турбувати її поганими новинами. Він скаже їй потім.
— Так, у чому справа? — запитала Синьозірка.
— Я… я думав просто, може, ти голодна, — затнувся Вогнесерд.
— Ой… — провідниця наче збентежилась. — Дякую, та Білошторм уже приніс мені поїсти, — вона кивнула на недоїденого голуба, що лежав на долівці кубла.
— Ем… добре, тоді смачного тобі, — і воєвода швиденько втік, перш ніж провідниця встигла запитати, де це він блукав.
Вогнесерд повернувся до купи свіжини, взяв ту саму мишку, що спіймав, і поніс до куща кропиви, під яким лежали Піскошторма з Вітрогоном.
Руда киця щойно помітила, що він до них наближається, відвернулась і напоказ заходилась відгризати крильця від свого горобця. Вогнесерд поклав свою мишку на землю.
— Здрастуй, — привітався з ним Вітрогон. — Я вже думав, ти пропустиш вечерю.
Вогнесерд спробував відповісти приязно, проте муркотіння вийшло якесь різке.
— Важкий день.
Вітрогон глянув на Піскошторму, яка досі не звертала на воєводу жодної уваги, і Вогнесердові здалося, що вуса худого вояка смикнулися.
— Мені шкода за те, що сталося, — прошепотів воєвода до Піскошторми.
— Тобі й має бути, — промурмотіла вона, не підводячи голови.
— Ти хороша подруга, — провадив Вогнесерд. — Пробач, що змусив думати, наче я тебе не ціную.
— Якщо так, то наступного разу спробуй дивитися далі своїх вусів!
— То ми знову друзі?
— Ми завжди друзі, — просто відповіла вона.
Вогнесерд, відчувши неабияке полегшення, сів поруч із подругою й заходився гризти свою мишку. Вітрогон не промовив ні слова, проте його очі радісно поблискували. Дружба воєводи з Піскоштормою, вочевидь, привертала увагу інших вояків. Вогнесерд незграбно роззирнувся галявиною і відчув, як уздовж хребта йому мимоволі пробіглась орда мурашок.
Темносмуг сидів під кублом новаків і спілкувався із Зололапом. Вогнесерд замислився, чому це він говорить із новаком Порохошуба, замість вечеряти з іншими вояками. Зололап хитав головою, але темний смугастий кіт усе говорив і говорив, аж поки новак потупив очі та побрів галявою до куща кропиви.