Вогнесерд смикнув вухами. Із того, як Темносмуг дивився на молодого сірого котика, було ясно, що щось не так.
Зололап спинився біля Вогнесерда, все його дрібне тільце напружилось, а хвостик нервово посмикувався.
— Щось не так? — запитав Вогнесерд.
— Та я собі думав, де Хмаролап, — нявкнув Зололап. — Він казав, що до вечері буде.
Воєвода глянув над головою новака на темного кота, що пильно спостерігав за ними, а в його бурштинових очах сяяв неприхований інтерес.
— Скажи Темносмугові, що як йому цікаво, то він може й сам у мене запитати! — форкнув кіт.
Зололап здригнувся.
— Я… мені шкода, — затинаючись, пробелькотів він. — Темносмуг мені сказав… — новак шаркнув лапами і зненацька підвів голову, глянувши просто у вічі Вогнесердові. — Власне, то не лише Темносмуг цікавиться. Я також переймаюсь. Хмаролап обіцяв, що до цього часу повернеться, — сірий котик наче завагався і відвів погляд, проте додав: — Що б він там не робив, а свого слова завжди дотримується.
Вогнесерд обімлів. Він і подумати не міг, що Хмаролап спромігся зажити поваги серед своїх побратимів, достоту як вояк. Але що Зололап мав на увазі під «що б він там не робив?»
Розділ 13
— Із Хмаролапом усе добре? — запитав Зололап.
Вогнесерд кліпав очима, підбираючи слова, щоб пояснити зникнення Хмаролапа.
— Мені здається, він покинув Клан, — нарешті промурмотів воєвода. Не було сенсу й намагатися приховувати те, що трапилось.
Зололап широко розплющив очі від подиву і збентеження.
— П-покинув? — відлунням повторив новак. — Але він… він би нам сказав. Тобто Хмаролап же не збирався там залишатися'.
— Залишатися де? — гостро запитав Вітрогон, сідаючи. — Що відбувається?
Зололап винувато глянув на Вогнесерда, знаючи, що зраджує таємницю друга.
— Повертайся до вечері, — лагідно нявкнув Вогнесерд. — Передай Темносмугові, що Хмаролап повернувся до свого життя кицюні. Нема з чого робити таємниці.
— Я просто не можу повірити, що він насправді пішов, — сумовито нявкнув Зололап. — Мені його справді не вистачатиме.
Котик повернувся і пішов до новацького кубла, біля якого вже голодною совою сидів Темносмуг. До заходу сонця новини розійдуться цілим табором.
— То куди зник Хмаролап? — запитав Вітрогон.
— Повернувся назад до Двоногів, — відповів Вогнесерд, і кожне його слово важко, наче камінь, падало в лісовому повітрі.
У його вухах досі лунав відчайдушний плач про допомогу, проте Вогнесерд не бачив жодного сенсу вибачатися перед іншими за свого непутящого новака. Як він міг переконати Клан, що Хмаролапа забрали всупереч його волі? Усі пам’ятали, що малий так розжирів на подачках Двоногів.
Вітрогон спохмурнів:
— Темносмуг буде просто щасливий це почути.
А смугастий вояк уже тріумфально поглядав із протилежного боку галявини, прихиливши голову, щоб послухати принесені Зололапом новини. Вогнесерд, затамувавши подих, спостерігав, як той пішов назустріч Довгохвосту та Дрібновуху. Так новини про зникнення Хмаролапа почали поширюватися Кланом, наче вусики темного, виткого плюща. Дрібновух протиснувся поміж гілками дуба, щоб поділитись новинами з іншими старійшинами, а Довгохвіст кивнув своєму старому наставнику і попрямував до ясел. Як Вогнесерд того і боявся, Темносмуг вирішив упевнитись, що цілий табір знатиме про рішення Хмаролапа повернутися до свого старого життя кицюні.
— А ти нічого не зробиш? — різким від обурення голосом запитала Піскошторма. — Ти так і дозволиш, щоб Темносмуг розпатякував усім про Хмаролапа?
Вогнесерд похитав головою.
— Як я можу боротися з правдою? — сумовито нявкнув він.
— Ти ж можеш оголосити про це всьому Кланові! — мовила войовниця. — Пояснити їм, що сталося насправді.
— Хмаролап відмовився від життя з Кланом ще тоді, коли почав приймати їжу в Двоногів.
— Ну, тобі принаймні варто сказати про це Синьозірці, — наполягала Піскошторма.
— Пізно, — муркнув Вітрогон.
Вогнесерд простежив за поглядом брунатного вояка та побачив Темносмуга, що виходив із кубла Синьозірки. Їй таки зіпсували вечір і саме тоді, коли провідниці як ніколи був потрібен спокій. Вогнесерд аж смикнув хвостом, побачивши самовдоволену посмішку на морді Темносмуга, хоча й знав, що злість його переважно спрямована на Хмаролапа.
— Ходімо, ти ж так іще й не повечеряв, — цього разу лагідніше нявкнула Піскошторма.