Кицька проминула його і пошкутильгала до виходу з табору.
Попелюшка мала рацію. Вогнесерд знав, що зможе остаточно заспокоїтись тільки тоді, коли сам побачить той старезний дуб, коли на власні очі пересвідчиться, що там немає ні Тіньових котів, ні хвороби. Проте зараз він піти не міг. Вони з Білоштормом були єдиними вояками на терені. Лапи аж свербіли від нетерплячки, тож Вогнесерд заходився міряти кроками терен. Коли він уже вкотре повернувся до Високого Каменя, то побачив, що до нього наближається Білошторм.
— Ти вже розібрався з вечірнім патрулем? — озвався білий вояк.
— Я оце думав, що Вітрогон може взяти Шиполапа і Мишошубку.
— Добра думка, — неуважно відповів Білошторм. Він явно мав на гадці щось інше. — Чи може Яснолапка завтра піти у досвітній патруль? — запитав він. — Це піде їй на користь. Я… останнім часом не надто часто водив її на тренування.
Білошторм смикнув вухами, і Вогнесерд стривожено збагнув, що білий вояк усе більше й більше часу проводить із Синьозіркою. Він не міг відкараскатись від думки, що цей мудрий кіт боїться надовго залишати провідницю саму. Крім того, Вогнесерд відчував якесь винувате полегшення від того, що найшанованіший вояк Клану поділяв його тривогу стосовно провідниці.
— Звісно, — погодився воєвода.
Білошторм присів біля Вогнесерда та роззирнувся галявиною.
— Тихе сьогодні пообіддя.
— Піскошторма з Орлякошубом повели королев і старійшин на водопій. Плямошкур підкинув ідею принести назад просоченого водою моху для Верболози та Злотоквітки.
Білошторм кивнув.
— Можливо, там вистачить ще й на Синьозірку. Вона не дуже хоче покидати табір, — старий вояк притишив голос. — Вона щоранку злизує росу з листя, але в таку спеку їй потрібно щось більше.
Вогнесерд відчув, як десь у грудях знову заворушилася тривога.
— Здавалося, їй стало значно краще.
— Їй тепер постійно краще, — запевнив його Білошторм. — А все ж вона… — його глибоке нявчання затихло. Хоч Вогнесерд і був збентежений понурим виразом на обличчі старого вояка, будь-які слова здавалися вже зайвими.
— Я розумію, — промурмотів він. — Я попрошу Плямошкура віднести їй трохи моху, коли вони повернуться.
— Дякую! Знаєш, ти дуже добре тримаєшся, — спокійно зауважив Білошторм.
Вогнесерд сів.
— Ти про що?
— Я про твоє воєводство. Я знаю, що це не мед, надто коли Синьозірка… так почувається, а тут ще й засуха. Проте в цьому Клані навряд чи знайдеться кіт, який зможе закинути провідниці, що вона помилилася, призначивши тебе.
«Окрім Темносмуга, Порохошуба і більшості старійшин», — подумки відповів Вогнесерд. Тоді зрозумів, що поводиться трохи грубо, тому вдячно підморгнув білому воякові.
— Дякую, Білошторме, — промуркотів він. Така висока похвала від кота, думку якого він цінував не менше за Синьозірчину, не могла його не підбадьорити.
— І мені шкода Хмаролапа, — лагідно провадив Білошторм. — Тобі, певно, дуже важко. Зрештою, він же твоя рідня, а Кланонароджені коти, як на мене, надто легко сприймають такі зв’язки як належне.
Вогнесерда здивувала проникливість старого вояка.
— Ну… так, — несміливо почав він. — Я за ним сумую. Не лише тому, що Хмаролап — моя рідня. Я справді вірив, що з нього, зрештою, міг би вийти добрий вояк.
Він зиркнув на Білошторма, майже очікуючи, що старий кіт йому заперечить, але той, погоджуючись, кивав.
— З нього був добрий мисливець, а ще добрий друг для решти новаків, — погодився вояк. — Проте Зоряний Клан міг приготувати Хмаролапові іншу долю. Я не медикіт і не вмію читати зорі, як Жовтоікла чи Попелюшка, але я завжди довіряв нашим пращурам, куди б вони не вели наш Клан.
«І саме тому ти шляхетний вояк», — подумав Вогнесерд, захоплюючись тим, наскільки Білошторм відданий вояцькому правильнику. Якби у Хмаролапа було бодай стільки розуміння цього правильника, скільки було в одному вусику Білошторма, все могло б обернутися геть по-іншому…
Від звуку камінців, які зненацька зашурхотіли за таборовою стіною, обоє котів аж підстрибнули. Вогнесерд кинувся до входу в табір. Крапохвістка з іншими мчали вниз каменистим схилом, здіймаючи хмари пилюки та розкидаючи навсібіч дрібні камінці. Її хутро було розкошлане, а очі — широко розплющені від паніки.
— Двоноги! — видихнула Крапохвістка, збігши донизу.
Вогнесерд глянув на Орлякошуба та Піскошторму, які допомагали найстарішим котам спускатися з кругляка на кругляк.
— Усе нормально, — гукнула Піскошторма. — Ми відірвалися.