Коли коти опинилися в безпеці, унизу, Орлякошуб усе пояснив, досі ще злякано хапаючи ротом повітря:
— Там був гурт їхнього молодняка. Бігли за нами!
Вогнесерд знову наїжачився, а коти навколо нього налякано занявкотіли.
— З усіма все гаразд? — нявкнув воєвода.
Піскошторма глянула на гурт і кивнула.
— Добре, — Вогнесерд спробував заспокоїтись. — Де ви зустріли Двоногів? Біля річки?
— Ми навіть до Сонячних Скель не дісталися, — відповіла Піскошторма. Вона трошки віддихалась, тож говорила уже спокійніше, хоча в очах іскрилось обурення. — Вони бродили лісом, осторонь звичайних стежок Двоногів.
Вогнесерд намагався не виказати свою тривогу. Двоноги нечасто заходили глибоко в ліс.
— Нам слід почекати темряви, а тоді вже принести води, — вголос вирішив він.
— Думаєш, доти вони звідти підуть? — схвильовано спитала Одноока.
— А чого їм залишатись? — воєвода намагався говорити з упевненістю, якої сам не поділяв. Хто його знає, що можуть робити Двоноги?
— А як щодо Верболози і Злотоквітки? — заперечила Крапохвістка. — Їм вода знадобиться раніше.
— Я принесу, — запропонувала Піскошторма.
— Ні, — нявкнув Вогнесерд. — Я піду, — похід по воду для Верболози давав йому пречудову нагоду послухати пораду Попелюшки і самому перевірити, чи не зосталися Тіньові коти або сліди їхньої хвороби у печері під старим дубом. Він кивнув Піскоштормі. — А ти зоставайся на гребені схилу та визирай Двоногів.
Одноока стривожено нявкнула.
— О, я певен, що вони вже пішли, — заспокоїв старійшину Вогнесерд. — Але з Піскоштормою на чатах вам буде безпечніше.
Він зазирнув у блискучі смарагди очей помаранчевої киці та зрозумів, що сказав чисту правду.
— Я піду з тобою, — нявкнув Орлякошуб.
Воєвода похитав головою. Цю мандрівку він мав здійснити самотужки, щоб перевірити, чи не вилилася в щось гірше ведмежа послуга Попелюшки.
— Ти вартуватимеш табір із Білоштормом, — сказав він бурому воякові. — І я хочу, щоб ти переповів усе побачене Синьозірці. Я принесу стільки моху, скільки зможу. Решті доведеться чекати сутінок.
Вогнесерд із Піскоштормою разом видерлись на гребінь кручі, ближче до верхівки, і принюхались до повітря. Там не було й сліду Двоногів.
— Будь обережним, — прошепотіла Піскошторма, коли Вогнесерд уже намилився до лісу.
Він лизнув їй тім’я і лагідно промурчав:
— Буду.
Його зелені очі на мить зустрілися з її очима, такими ж зеленими; тоді Вогнесерд відвернувся і поволі рушив поміж дерев. Він ішов густим підліском із прищуленими вухами і розкритим ротом, до краю напруживши всі свої чуття, щоб заздалегідь завітрити сліди Двоногів. Їхній запах Вогнесерд відчув біля Сонячних Скель, проте зараз він був уже старий.
Кіт повернувся і рушив навпростець через ліс до схилу над річкою, за яким починались угіддя Річкового Клану. Визираючи Річкові патрулі, він водночас шукав поглядом знайому сіру постать свого друга, Сіросмуга. Але в задушливому лісі не було ані сліду інших котів. Вогнесерд міг набрати води зі струмка без найменших проблем, але спершу належало перевірити печеру під старим дубом.
Він рушив уздовж кордону, спиняючись під кожним деревом, щоб залишити мітки і поновити межу між двома Кланами. Навіть тут, геть близько від річки, ліс уже втратив свій набутий за час новолисту полиск, а листя було прив’яле й тьмяне. Невдовзі Вогнесерд помітив вузлуватий дуб, а зблизька побачив і запорошену печеру, в якій раніше ховалися Тіньові коти.
Воєвода глибоко вдихнув. Смороду хвороби не було чутно. Полегшено видихнувши, він вирішив швиденько оглянути печеру, а тоді піти по воду. Ют рушив уперед, не зводячи очей із отвору. Він припав до землі, тоді обережно витягнув шию й зазирнув до імпровізованого кубла.
І відразу ж натужно вхопив повітря під вагою, що притисла його до землі. Зненацька чиїсь лапи вхопили Вогнесерда. Він заверещав від переляку і люті, несамовито звиваючись у намаганні скинути із себе нападника. Проте кіт на ньому тримався міцно. Вогнесерд був готовий до того, що ось-ось гострі, як терня, кігті вчепляться в його боки, але лапи нападника були широкі та м’які, а кігті ховалися між подушечок. Тоді ніздрі Громового воєводи вловили запах — сильно перемежований запахами Річкового Клану, але й досі, безперечно, знайомий та рідний.
— Сіросмуже! — зраділо нявкнув він.
— Я думав, ти вже ніколи не прийдеш зі мною зустрітися, — муркнув Сіросмуг.
Вогнесерд відчув, як старий друг зісковзує з його спини, і аж тоді збагнув, що той був мокрий як хлющ від річкової води. Від їхньої метушні в нього теж намокла шубка. Вогнесерд обтрусився і здивовано глянув на сірого вояка.