— Ти настільки за нею сумуєш?
— Я кохав її, — просто відповів Сіросмуг.
Вогнесерд навіть трошки приревнував, але пригадав жаль, який сам постійно відчував, прокидаючись після снів про Плямолистку. Він потягнувся вперед і носом торкнувся щоки свого друга. Лише Зореклану відомо, чи не зробив би він так само заради Плямолистки. «Чи Піскошторми?» — прошепотів голосок десь у голові Вогнесерда.
Сіросмуг теж торкнувся носом друга, збуривши його невпорядковані думки і геть вибивши з рівноваги.
— Так, досить рюмсати! — нявкнув сірий вояк, наче прочитавши думки товариша. — Ти ж сюди прийшов не зі мною побачитись?
Це питання заскочило Вогнесерда зненацька.
— Ну, не зовсім… — зізнався він.
— Ти шукав Тіньових котів, правда?
— Звідки ти про них знаєш? — запитав геть спантеличений Вогнесерд.
— Цікаво, як би я не знав? — вигукнув Сіросмуг. — Їх же сморід видає з головою. Тіньові коти, навіть коли здорові, пахнуть не фіалками, а хворі… фе!
— Річкові коти про них знають? — Вогнесерд неабияк боявся того, що інші Клани можуть виявити, що Громовий Клан знову переховує на своїх землях Тіньових котів — цього разу хворих.
— Наскільки мені відомо, ні, — запевнив його вояк. — Я зголосився на постійне патрулювання цього кінця річки. Інші коти подумали, що мені просто хочеться бути ближче до колишнього дому, тож ніхто й не заперечував. Думаю, вони всі там потайки сподівалися, що я повернуся назад до Громового Клану, нахапавшись запахів лісу!
— Але чого б тобі захищати Тіньових котів? — збентежено запитав Вогнесерд.
— Та я підійшов і поговорив із ними, як тільки вони ще прибули, — пояснив Сіросмуг. — Вони мені сказали, що то Попелюшка їх там заховала. Ну я і зміркував: коли вже там щось має до діла Попелюшка, ти теж маєш знати. Дати притулок двом хворим блохастикам — це саме те, що я міг би від тебе чекати.
— Ну, коли я про це дізнався, то не дуже зрадів, — зауважив Громовий воєвода.
— Але й сердитись на свою колишню новачку не став.
Вогнесерд знизав плечима.
— Так…
— Вона завжди вміла тобою керувати, — лагідно сказав Сіросмуг. — Хай там як, Тіньові коти пішли.
— А коли пішли? — Вогнесерду неабияк полегшало від того, що Попелюшка дотримала своєї обіцянки.
— Я кілька днів тому бачив, як один із них полює на цьому березі ріки, але звідтоді — ані вуса.
— Кілька днів тому?
Звістка про те, що Тіньові коти були тут іще зовсім недавно, Вогнесерда неабияк стривожила. Невже Попелюшка, незважаючи ні на що, вирішила доглядати хворих, аж поки вони не наберуться сил для самостійної мандрівки? Він роздратовано наїжачив хутро від цієї думки, проте розумів, що таке рішення далось їй нелегко. Залишалось тільки дякувати Зореклану, що Тіньові вояки не наткнулися на Громовий патруль. Тепер же вони пішли, і, хотілося сподіватися, з ними зникла й загроза хвороби.
— Слухай, — нявкнув Сіросмуг. — Я мушу йти. Я на мисливській виправі, а ще по обіді маю приглядати за новаками.
— У тебе є свої новаки? — запитав Вогнесерд.
Друг спокійно глянув на нього.
— Не думаю, що Річковий Клан найближчим часом довірить мені тренувати їхніх вояків, — промурмотів він. Вогнесерд не міг збагнути, радість чи скруха лунає в його голосі.
— Ще якось зустрінемось, — нявкнув Сіросмуг і потерся мордочкою об Вогнесерда.
— Безсумнівно.
Вогнесерд відчув, як чорна діра смутку зануртувала в його животі, коли сірий вояк зібрався йти. Плямолистка, Сіросмуг, Хмаролап… Невже він приречений втрачати всіх, хто був йому близький?
— Бережись! — гукнув Громовий воєвода другові.
Він спостерігав, як Сіросмуг бреде собі крізь папороті до берега і впевнено пірнає. Широкі плечі вояка розтинали водну гладь, залишаючи по собі легенькі брижі на поверхні. Вогнесерд похитав головою, жалкуючи, що не може позбутися тривожних думок так само, як Сіросмуг струшує зі своєї шубки воду, вилазячи на берег. Нарешті рудий кіт повернувся і рушив у ліс.
Розділ 15
Вогнесерд обережно тримав у зубах клубок вологого моху. Дорогою додому трохи води витекло, але всередині зоставалось достатньо, щоби вгамувати спрагу Злотоквітки та Верболози, аж поки присмерковий патруль принесе ще води.
Клан лежав маленькими групками покотом на галявині, а сонце повільно сповзало за верхівки дерев. Більшість котів уже повечеряли і зараз ділились язиками, на хвилю спиняючись, щоб привітатися з воєводою, який саме вийшов із тунелю. Він кивнув Вітрогонові, Мишошубці та Шиполапові, які ладналися у присмерковий патруль.