Очі смуганя розширилися від здивування, коли на нього налетів рудий кіт, який ще в польоті випустив кігті й зараз люто шипів. Вони покотилися травою під прихисток дерев. Вогнесерд черпав сили зі знайомих запахів лісу — тепер це його земля, не Тигрокігтя. Двійко котів люто боролися, приминаючи пожухлий підлісок і виорюючи пазурами глибокі борозни в землі.
У першому стрибку Вогнесерд добряче зачепив Тигрокігтя. Лапами відчував кожнісіньке його ребро. Колишній Громовий воєвода добряче схуд, але м’язи під густою шубою були тверді як скеля. Вогнесерд швидко збагнув, що вигнання не позначилось на його вояцькій силі. Тигрокіготь припав до землі та негайно підстрибнув угору, вигнувшись під час стрибка. Вогнесерд відчув, що злітає зі спини ворога, а після — удар об землю і болюче приземлення на бік. Рудий кіт нявкнув від удару і, перевівши подих, спробував підвестися, але недостатньо швидко. Тигрокіготь наскочив на Вогнесерда, кігтями пришпилив до землі та, здається, готовий був порвати його на шмаття.
Вогнесерд закричав від болю, проте великий кіт не відпускав його. А потім він відчув сморід воронячого їдла. Це Тигрокіготь схилився, щоб зашипіти на вухо:
— Ти чуєш мене, кицюню? Я вб’ю тебе, а тоді всіх твоїх вояків — одного за одним.
Навіть у горнилі бою ці слова змусили Вогнесерда здригнутися. Тигрокіготь мав на увазі саме те, що сказав. Раптом Громовий воєвода збагнув, що довкола відчутні нові, незнайомі запахи котів, а потім до нього долинуло шурхотіння лап. Їх оточили. Але хто? Спантеличений запахами Громошляху, крові Білогорлика та власного страху, Вогнесерд замислився: чи це не можуть бути вояки, що залишилися від банди волоцюг Хвостолома? Це ж вони ще геть недавно допомогли Тигрокігтеві напасти на табір Громового Клану. Невже Білогорлик обрав за краще приєднатися до цих негідників, аніж повернутися до власного спустошеного Клану?
У відчаї Вогнесерд штовхнув нападника задніми лапами, вгородивши пазурі йому в живіт. Тигрокіготь, певно, недооцінив, наскільки сильним став його супротивник, бо негайно розчепив лапи і важко осів на землю. Вогнесерд відповз від нього і, підвівши голову, побачив, що Мишошубка та Білошторм кидаються з підліску на двох ворожих котів. Тоді перевів погляд на Тигрокігтя, який сидів на задніх лапах, височіючи над Вогнесердом із вищиреними зубами та примруженими, повними ненависті очима. Щойно смугань зробив випад, як воєвода пригнувся і кинувся вперед, цілячи темному воякові в ніс. Позаду він чув крики і шипіння Білошторма та Мишошубки, які билися з усім завзяттям Зореклану. Проте їх переважали кількістю. Вогнесерд знову кинувся на Тигрокігтя, тим часом роззираючись у пошуках шляхів до відходу. Чиїсь пазурі черкнули його по задніх лапах, і він, озирнувшись, побачив одного з волоцюг, що вчепився в нього, люто вищирившись. Кіт був кощавий і бруднющий, як і решта, а в його очах читалася злість.
Тигрокіготь знову зашипів. Вогнесерд уже готувався до його наступного удару, коли це помітив сірий зблиск. Повз нього майнула кремезна постать, а тоді воєвода впізнав вояка, з яким уже не раз до цього бився пліч-о-пліч.
Сіросмуг!
Сірий кіт стрибонув на незахищене черево Тигрокігтя, збивши того на землю. Вогнесерд крутнувся і вкусив плече вояка, який допіру вчепився в його лапу; він тиснув, аж поки не відчув зубами кістку. Коли волоцюга заквилив, воєвода відпустив його і виплюнув кров, що натекла до рота.
Вогнесерд здивовано оглянув поле битви, що вирувала навколо нього. Сіросмуг, певно, привів із собою цілий Річковий патруль, бо зараз у меншості опинились волоцюги, які билися з гладкошерстими котами. Озирнувшись, він побачив сірого вояка, що виривався від Тигрокігтя, і кинувся другові на допомогу. Вони разом напосіли на ворога, напираючи і змушуючи його відступати назад — крок за кроком, як не раз тренувалися разом. Тоді, навіть не перезирнувшись, друзі стрибнули і повалили великого кота на землю. Тигрокіготь тільки придушено зашипів, коли Вогнесерд утопив морду свого ворога в пилюку, поки Сіросмуг впивався зубами у плечі смуганя, а задніми лапами шматував його бік.
Громовий воєвода чув, як верески стихають у глибині лісу та зрозумів, що волоцюги тікають із поля бою. Тигрокіготь скористався тим, що Вогнесерд відволікся, і вирвався з його лап. Він кинувся в ожинник, розлючено відпльовуючись, і зник серед колючого галуззя.
Коли виски нападників геть затихли, вояки обтрусили з шубок порох і сіли зализувати рани. Вогнесерд тільки-но запримітив, що син Синьозірки, Каменешуб, був серед Річкових котів.
— Когось серйозно поранили? — видихнув він.