Позаду нього весь Клан перелякано завив. Вогнесерд не зважав на них, зосередившись на Синьозірці. Він відчував, як його серце тріпоче, ніби спіймана пташка, і все благав Зореклан дати йому наснаги впоратися з цією новоявленою загрозою. Поступово Громові коти затихли, а воєвода чекав разом із ними, поки заговорить Синьозірка. Віддалік, злетівши з гілки дерева, скрикнула сова.
Синьозірка підняла голову.
— Він лише моєї смерті хоче, — промурмотіла вона так тихо, що тільки Вогнесерд її почув. — Заради Клану…
— Ні! — кинув Вогнесерд, урвавши її. Невже Синьозірка справді збиралася здатися Тигрокігтю? — Він цілому Кланові хоче помститися, не тільки тобі!
Провідниця понурила голову.
— Така мерзенна зрада! — прошипіла вона. — Як я могла не розгледіти цю зраду, ще коли він жив серед нас? Яка ж я була дурна! — Синьозірка похитала головою, заплющивши очі. — Мишоголова дурепа.
Вогнесерд відчув, як у нього затремтіли лапи. Синьозірка, здається, серйозно налаштувалася займатись самокатуванням, перекинувши на себе всю відповідальність за крутійство Тигрокігтя. Воєводі стало недобре, коли він збагнув, що тепер йому доведеться взяти на себе відповідальність за Клан.
— Віднині маємо бути певні, що табір надійно захищено вдень і вночі. Довгохвосте, — поглянув він на смугастого вояка, — ти стійкуватимеш до місяцепіку. — Тоді повернувся до Морозошубки. — Далі стійкуватимеш ти. — Обоє котів кивнули, і Вогнесерд схилився до тіла Вітрогона. — Мишошубка з Орлякошубом поховають Вітрогона перед світанком. Доти біля нього стійкуватиме Синьозірка, — тут він перевів погляд на провідницю, яка втупилась у землю, сподіваючись, що вона його почула.
— Я буду з нею, — нявкнув Білошторм. Білий вояк проштовхався крізь юрбу і сів побіля провідниці, притулившись до неї.
Один по одному коти Клану підходили до полеглого побратима, вшановуючи його. Верболоза вислизнула з ясел і лагідно торкнулась покійника мордочкою, шепочучи слова прощання. За нею рушила Злотоквітка, кивнувши кошенятам, щоб не підходили. Вогнесерд обімлів від недоброго передчуття, коли темно-смугасте кошенятко зацікавлено рушило вслід за мамою. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що це кошеня, хай безневинне, підігрівало у Клані загрозу, що ніс Тигрокіготь. Вогнесерд відігнав ці думки, спостерігаючи, як Злотоквітка лагідно вилизує щоку Вітрогона. Він повинен вірити в неї та у Клан, щоб кошеня стало кращим вояком, ніж був його батько.
Коли Злотоквітка попрямувала геть, наперед вийшов Вогнесерд і схилився, щоб вилизати тьмаву шубку Вітрогона.
— Я за тебе помщусь, — пообіцяв він.
Уже відійшовши, воєвода помітив постать, що виступила з тіні Високого Каменя. То був Темносмуг. Вогнесерд спостерігав, як очі вояка перебігають із Вітрогона на Синьозірку й назад, ті очі палали, проте не страхом чи скорботою, а невситимою цікавістю.
Стривожений, Вогнесерд рушив до єдиного місця, де точно міг знайти спокій. Він пройшов крізь папороті до кубла Жовтоіклої, відчуваючи, як укуси та подряпини починають допікати сильніше — так само, як гострі шпичаки сумнівів, що терзали його думки.
Шиполап сидів на втоптаній галяві. Біля нього схилилися Попелюшка та Жовтоікла, оглядаючи передню лапу новака. Молода кицька саме зняла з рани клубочок павутиння, аж Шиполап від цього скривився.
— Досі кровить, — доповіла новачка.
— А мало б уже перестати, — крекнула Жовтоікла. — Ранку треба добре просушити, перш ніж туди потрапить якась інфекція.
Попелюшка примружилась.
— Є ті хвощові стебла, що я вчора назбирала. Може, видушити з них трошки соку на павутиння, перш ніж прикладати його до лапи? Це спинить кровотечу.
Жовтоікла гучно замуркотіла.
— Правильно думаєш.
Стара медикиця нараз повернулась і поквапилась до свого кубла, Попелюшка ж тим часом притискала Шиполапову рану своєю лапкою. Раптом вона запримітила воєводу, що стояв на вході.
— Вогнесерде! — нявкнула новачка. У її блакитних очах зненацька зринула турбота. — 3 тобою все добре?
— Кілька подряпин та один-два укуси, — відповів Вогнесерд, підходячи до них.
— Я чув, що на нас напали волоцюги, — нявкнув Шиполап, повертаючи голову до воєводи. — І з ними був Тигрокіготь. Це правда?
— Це правда, — понуро сказав Вогнесерд.
Попелюшка глянула на свого колишнього виховника, а тоді штурхнула лапу новака.
— Ось, прикуси поки.
— Я? — здивовано нявкнув Шиполап.
— Це ж твоя лапа! Швидко, бо доведеться назвати тебе Безлапом.
Молодий котик підняв лапу трішки вище й обережно стиснув щелепи довкола рани.