Піскошторма спинилася біля кроля майже тієї ж миті, коли Вогнесерд схилився над здобиччю. Він чув, як важко вона дихає. Йому й самому було ненабагато краще.
— Дякую, — нявкнула войовниця. — Я нині трошки повільна.
— Я теж, — зауважив Вогнесерд.
— Тобі треба відпочити, — лагідно нявкнула Піскошторма.
— Усім нам треба, — кіт відчув тепло лагідного погляду її зелених очей.
— Але ти маєш удвічі більше навантажень, ніж усі ми.
— Багато роботи, — тут Вогнесерд змусив себе продовжити. — А ще ж я більше не витрачаю час на тренування Хмаролапа.
Втрата новака турбувала його все більше. Він потай сподівався, що молодий котик сам повернеться до табору, сам знайде дорогу додому, але від Хмаролапа не було ні слуху ні духу, ще відколи його забрала потвора. І що менше у Вогнесерда залишалося надії будь-коли зустріти свого учня, то сильніше він переймався через втрату уже двох новаків — Попелюшки і Хмаролапа. Як він може брати на себе відповідальність бути воєводою, якщо навіть нормальним виховником стати не здатен? Навантажуючи себе патрулями та мисливськими виправами, Вогнесерд насправді намагався довести свою придатність решті Клану і позбутися сумнівів стосовно власних вояцьких умілостей.
Піскошторма, здається, відчувала тривогу Громового воєводи.
— Я знаю, що роботи багато. Можливо, я зможу якось більше допомогти, — вона глянула на Вогнесерда, і той вловив легеньку нотку гіркоти в її голосі. — Я, зрештою, також не маю новака.
Коли войовниця бачила Порохошуба із Зололапом, то, мабуть, аж згорала від заздрощів, і Вогнесерд відчув себе винним.
— Пробач… — почав було він.
Проте його розум затуманила втома, і кіт надто пізно збагнув, що Піскошторма гадки не мала, хто насправді обрав виховників. Вона-бо думала, як і решта Клану, що вибір зробила Синьозірка.
Піскошторма ошелешено глянула на нього.
— За що пробачити?
— Синьозірка попросила мене обрати виховників для Папоротелапки і Зололапа, — зізнався Вогнесерд. — І я обрав Порохошуба, а не тебе.
Він стривожено видивлявся найменших ознак роздратування на лиці киці, проте в її погляді був тільки спокій.
— Одного дня ти станеш чудовою виховницею, — промурмотів воєвода, марно намагаючись донести свою думку. — Але я мусив обрати Порохо…
— Усе добре, — вона знизала плечима. — Я впевнена, що в тебе були свої причини.
Голос киці був спокійний, але Вогнесерд не зміг не помітити, що хутро в неї на спині стало дибки. Між ними повисла незручна тиша, аж поки позаду із підліску не вийшла Яснолапка.
— Наздогнали? — видихнула вона.
Зненацька Вогнесерд зрозумів, наскільки Яснолапка виснажена, а тоді пригадав, наскільки йому самому важко було не відставати від більших, сильніших вояків під час тренування. Носом він підштовхнув мертвого кроля до учениці.
— Ось, тобі належиться перший шматок, — запропонував кіт. — Треба було дати тобі час поїсти, перш ніж ми пішли з табору.
Коли Яснолапка, вдячно муркнувши, заходилась коло їжі, Піскошторма перехопила його погляд.
— Можливо, тобі слід робити менше патрулів? — невпевнено запропонувала вона. — Усі виснажені до краю, а Тигрокігтя ми не бачили, відколи помер Вітрогон.
Вогнесерд відчув, як його кольнули жалощі. Він знав, що Піскошторма й сама не вірить своїм словам. Увесь Громовий Клан розумів, що Тигрокіготь не здасться без бою. Воєвода бачив, як напружувалися жилаві тіла вояків, коли вони ходили з ним на патрулювання, їхні вуха вічно були нашорошені, роти завжди роззявлені, вони без угаву шукали в повітрі слід загрози. Його побратими все більше розчаровувалися у провідниці. Синьозірка зараз була їм як ніколи потрібна, щоб об’єднати Клан проти цієї незримої небезпеки Але ще з часів стійкування біля тіла Вітрогона провідниця майже не виходила з кубла.
— Не можна урізати патрулі, — сказав Вогнесерд Піскоштормі. — Не можна втрачати пильність.
— Ти дійсно думаєш, що Тигрокіготь нас повбиває? — нявкнула Яснолапка, відірвавшись від страви.
— Гадаю, він спробує.
— А що думає Синьозірка? — обережно поцікавилась Піскошторма.