Вогнесерд і собі глянув униз. Невже Круколап відвернув увагу собак? Він спостерігав, як тремтить ячмінь там, де невидимий Круколап виписує полем зигзаги. Брунатні спини собак неповороткими рибинами увігналися в море ячменю, тварини толочили стебла своїми незграбними лапами і розчаровано гавкали.
Раптом Вогнесерд почув різкий окрик Двонога. Пси стали як вкопані та повистромлювали голови понад стеблами, висолопивши язики. Вогнесерд поглянув на той бік поля. Через дерев’яну загорожу, що стояла посеред живоплоту, перелазив Двоніг. З його рук звисали два відрізки якоїсь шворки. Собаки неохоче побрели через ячмінь до Двонога, який схопив їх за нашийники і причепив до тих нашийників шворку. Воєвода зраділо спостерігав, як собаки бредуть геть, прищуливши вуха та повісивши хвости.
— Ви, я бачу, швидкі, як ніколи!
Вогнесерд здивовано озирнувся. Круколап саме вилазив на їхню гілку.
— Хтозна тільки, чого це вони за нею гналися. Її б і на один зуб не вистачило, — муркнув до Піскошторми чорний кіт.
Руда киця підвелася і тільки майнула повз Круколапа.
— Нам там новака рятувати не треба? — крижаним тоном запитала вона.
— А їй, бачу, лапу до рота не клади, — зауважив Круколап.
— Я б на твоєму місці з неї не кпив, — промурмотів Вогнесерд, спускаючись униз стовбуром позаду Піскошторми.
Він вирішив не розповідати старому другові, що Піскошторма вважала його зрадником. Круколап не дурний, і сам міг про таке подумати. Але він змінився, набув упевненості в собі, тож навіть відверта ворожість його не діймала. Тепер же, коли собак прибрали з їхнього шляху, Вогнесерда хвилювало тільки те, як їм знайти Хмаролапа.
Круколап завів їх на верхівку схилу і спинився. Помешкання Двоногів лежало просто попереду — у тінистому видолинку.
— То це сюди ти відвів Хмаролапа? — запитав Вогнесерд.
Коли чорний кіт кивнув, воєвода занервував. Можливо, Хмаролап і не захоче повертатися? А якщо захоче, то чи зможе Клан довіряти котові, який піддався спокусі комфортного життя кицюні?
— Я не відчуваю запаху, — зауважила Піскошторма, і Вогнесерд почув підозріливість у її тоні.
— Той запах був ледь відчутний, коли я востаннє приходив його побачити, — терпляче пояснив Круколап. — Мабуть, Двоноги тримають Хмаролапа під замком.
— То як же ми плануємо його рятувати?
— За мною, — нявкнув Вогнесерд, рішуче налаштований не дати їм нагоди посваритися. Він рушив униз схилом у напрямку помешкання. — Глянемо зблизька.
Гніздо Двоногів оточував рівненько підрізаний живопліт. Вогнесерд проліз попід ним і, опинившись на пожухлій траві, глянув на споруду, що вимальовувалася на тлі присмеркового неба. Тоді всім тілом притиснувся до землі та поліз до найближчого куща, нашорошивши вуха. Від носа користі не було. Вечірнє повітря просякло важкими пахощами квітів, які глушили всі корисні запахи. Він почув кроки і, озирнувшись, побачив Круколапа та Піскошторму, що йшли за ним. Судячи з усього, ці двоє вирішили відкласти свою суперечку до кращих часів. Воєвода кивнув їм, вдячний за товариство, і рушив уперед газоном.
Поки вони дійшли до гнізда Двоногів, Вогнесерд уже почав відчувати, як у вухах стугонить кров. Зненацька живопліт, як і безпечні землі, що розкинулись за ним, стали здаватися безмежно далекими.
— Ось у цьому вікні я його й бачив, — прошепотів Круколап, обходячи ріг величезного гнізда.
— І де Двоноги, напевне, бачили тебе, — промурмотіла Піскошторма. Вогнесерд чув, як від войовниці пахне страхом, знав, що її роздратування — то просто прихована напруга через присутність старого конкурента.
У вікні над їхніми головами зажевріло світло, і Піскошторма припала до землі. Вогнесерд чув, як там усередині гупають лаписька Двоногів. Він витягнув шию, аби побачити, що там — за стіною помешкання. До вікна було не дострибнути. Воєвода переліз на клаптик землі внизу, з якого вгору стіною гнізда вилось заморене та покручене деревце. Вогнесерд уважно розглянув плетиво гілок. Подумував про те, щоб вилізти сюди, але ще досі чув, як усередині метушаться Двоноги.
— Хмаролап, мабуть, трохи туговухий, якщо живе в цьому гаморі! — прошипіла Піскошторма, прищулюючи вуха.
Цікавість по’ідом їла Вогнесерда, мов той голодний пацюк, аж поки він не витримав.
— Я піду гляну, — нявкнув кіт та подерся вгору хитким стеблом, так і не почувши прохання Піскошторми бути обережним.
Коли Вогнесерд виліз до вікна і став на пласку гілку під ним, його серце вже гупало незгірш за Двоногів у цьому помешканні.