Перш ніж відповісти, Громовий воєвода принюхався. Ані сліду інших Вітряних котів. Сили були рівні.
— Із лісу немає іншого шляху до земель, що за вашими угіддями.
Він відповідав, намагаючись зберігати спокійний тон. Не хотілось провокувати бійку, але і спогади про те, як нещодавно поставився до нього із Синьозіркою Багнокіготь, ще не стерлися.
— То ви що, знову намагаєтеся пройти до Високих Скель? — примружився Мертвоніг. — Де Синьозірка? Вона померла?
Піскошторма вигнула спину і люто зашипіла:
— Усе з нею гаразд!
— То що ж ви тут робите? — вищирився Багнокіготь.
— Просто гуляємо, — безстрашний нявкіт Хмаролапа, адресований величезним воякам, прозвучав жалюгідно, і м’язи Вогнесерда напружились.
— Та тут, здається, не лише Вогнесерда треба навчити поваги! — гаркнув Мертвоніг.
Краєм ока Вогнесерд побачив, як чорний кіт махнув хвостом. То був сигнал його побратимам до нападу. Бійки вже не уникнути. Коли Мертвоніг скочив із насипу на спину Вогнесерду, той покотився по землі, скинувши із себе Вітряного воєводу.
Мертвоніг приземлився на лапи і зашипів:
— Хвацький прийом. Але ти повільний, як і всі лісові коти.
Він кинувся вперед, і Вогнесерд, пригнувшись, відчув, як кігті ворожого воєводи ледь зачепили його вухо.
— Достатньо швидкий, — кинув він.
Вогнесерд відштовхнувся від землі задніми лапами та кинувся на Мертвонога. Вітряний вояк лише хавкнув, коли нападник ледве не вибив із нього дух, а все ж спромігся повернутися і впасти на лапи. Зі швидкістю гадюки він кинувся назад на Вогнесерда і розпанахав йому носа. Громовий воєвода зашипів і завдав удар у відповідь. Він відчув хвилю вдоволення, коли його кігті глибоко вчепилися в хутро Мертвонога. Вогнесерд міцно тримав ворога за плече. Він вчепився міцніше, наскільки була змога, і стрибнув на спину чорного кота, притиснувши його морду до твердої землі.
Міцно тримаючи Вітряного воєводу, який з усіх сил борсався під ним, Вогнесерд збагнув, що Сітколап, вітряний новак, уже дременув. Піскошторма і Хмаролап билися пліч-о-пліч, намагаючись загнати Багнокігтя назад у хащі: Піскошторма наступала спереду, а Хмаролап сіпав вояка за задні лапи. Востаннє люто верескнувши, Багнокіготь повернувся і кинувся навтьоки.
— Я виказуватиму тобі повагу, коли ти цього заслужиш, — прошипів Вогнесерд на вухо Мертвоногові.
Він сильно вкусив Вітряного воєводу за плече, перш ніж відпустити його. Мертвоніг також люто заволав і зник у ялівцевій гущавині.
— Ходімо, — гукнув Вогнесерд. — Треба поспішити, поки сюди не підтягнулися інші вояки.
Піскошторма понуро кивнула, а от Хмаролап перестрибував із лапи на лапу, аж сяючи від захвату.
— Ви бачили, бачили, як вони тікали? — нявкав він. — Я, здається, таки не забув тренування!
— Цить! — гаркнув Вогнесерд. — Забираймося. Хмаролап замовк, хоча його оченята досі сяяли. Трійця котів пліч-о-пліч кинулася схилом, що вів до Чотиридерева, геть із Вітряних угідь.
— Ти бачив, як б’ється Хмаролап? — прошепотіла Піскошторма до Вогнесерда, перестрибуючи з каменя на камінь.
— Лише наприкінці, коли він допоміг тобі прогнати Багнокігтя.
— А до того? — нявкнула Піскошторма. Її голос, хоча й тихий, звучав тепло. — Він прогнав того малого буквально за кілька ударів серця. Бідолашний смугастик був нажаханий.
— Та Сітколап, мабуть, лише почав тренуватися, — ввічливо припустив Вогнесерд, далебі не менше пишаючись новаком.
— Але ж останню повню Хмаролап провів під замком у домі Двоногів! — зауважила Піскошторма. — Він зовсім не в формі, а все ж… — вона затихла. — Я справді думаю, якщо його добре тренувати, Хмаролап стане видатним вояком.
Позаду них залунав крик малого:
— Агов! Ану ж, зізнайтеся! Я гарно себе показав?
— І якщо навчиться трошки скромності! — додала Піскошторма, але її вуса тремтіли від стримуваного сміху.
Вогнесерд не відповів. Те, що Піскошторма повірила у Хмаролапа, невимовно втішило його. Але воєвода ніяк не міг відкараскатись від думки, що його племінник так ніколи і не збагне вояцького правильника.
Вони швидко рухались лісом, який аж дзвенів пташиними піснями, повітря ж наче загусло від спокусливих запахів здобичі. Але часу спинитись на полювання не було. Вогнесерд хотів повернутись до табору. Його підганяв неспокій, тільки підсилений палючою спекою. Буря підкрадалась до них, наче велетенський кіт, готуючись стрибонути вперед і зім’яти ліс своїми могутніми лапами. Що ближче коти були до табору, то швидше мчав Вогнесерд. Під кінець на повному ходу збіг униз кручею, подумки молячись, щоб Тигрокіготь за цей час нічого не накоїв. Він пролетів папоротевим тунелем, залишивши Піскошторму і Хмаролапа далеко позаду, і, важко дихаючи, вибіг на галявину. Вогнесерд побачив, що табір виглядає достоту таким, яким він його залишив.