— Ти мудрішаєш на очах, Вогнесерде. Маєш рацію: Темносмуг сам повинен повідомити новини. Пішли його до мене.
Вогнесерд намагався вловити настрій провідниці, гадаючи, що її роздратувало — хитрування власного воєводи чи думка про зустріч із Темносмугом. Та погляд Синьозірки був спокійним, коли він нявкнув на прощання і вийшов із гнізда.
Темносмуг за весь той час не зрушив із місця. Він сидів, чекаючи на вирок Синьозірки, хоча інші повернулися до своїх обов’язків. Кілька котів, що були поблизу галявини, запитально глянули на Вогнесерда, коли той пройшов повз Високий Камінь.
Воєвода подивився у бурштинові очі Темносмуга, намагаючись не видати своє задоволення, і кивнув на Синьозірчине гніздо, помахом хвоста натякаючи, що провідниця хоче його побачити. Як тільки смугастий вояк пройшов повз нього, Вогнесерд покрокував до купи свіжини, що вже височіла посеред галявини, хоч іще навіть не був полудень. Утомлений і голодний, воєвода підхопив зубами білку. «Якщо десь наближається гроза, — подумав він, — то хай би вона прийшла чимскоріш».
Перш ніж вмоститися на трапезу на своєму місці біля кропиви, Вогнесерд вирішив заскочити у гніздо новаків, де наодинці сидів Хмаролап, апетитно пережовуючи горобця.
Білий котик підвів голову і, побачивши виховника, швидко ковтнув.
— Що вона сказала? — схвильовано нявкнув він.
Вогнесерд поклав на землю свою білку.
— Ти можеш залишитися.
Хмаролап голосно замуркотів.
— Чудово! — вигукнув він. — Коли ми йдемо на тренування?
На самій лише думці про це Вогнесердові лапи заболіли, і він відповів:
— Не сьогодні. Мені треба відпочити.
Хмаролап виглядав розчарованим.
— Завтра, — пообіцяв виховник, почуваючись задоволеним. Його не міг не тішити ентузіазм новака.
— До речі, — продовжив Вогнесерд, — ти чудовий казкар. Це ж треба було перетворити свою витівку на цілу пригоду. — Хмаролап зніяковіло втупився у свої лапи, а воєвода провадив далі: — Та якщо ти навчишся жити за вояцьким правильником, я не розповідатиму Кланові, як тебе насправді «викрали Двоноги…»
— Але так і було, — пробурмотів Хмаролап.
Вогнесерд суворо поглянув на нього.
— Ми обидва знаємо, що не точно так. І якщо я помічу, що ти хоча б дивишся на гніздо Двоногів, я тебе сам вижену з Клану!
— Добре, Вогнесерде, — нявкнув малий. — Я зрозумів.
Минув цілий день. Вогнесерд задоволено скрутився клубочком у своєму гніздечку. Його тренування із Хмаролапом було чудовим. Нарешті новак уважно слухав усі настанови, і його бойові навички все кращали. «Сподіваюся, так буде і надалі», — подумав Вогнесерд, засинаючи.
Йому снився ліс. Попереду в тумані височіли стовбури дерев, їхні крони губились у хмарах. Вогнесерд гукнув когось, але його голос поглинула тиша. Стривожений, він намагався знайти хоч якусь знайому місцину, але туман був надто густий. Дерева ніби купчилися над ним, вони росли надто близько одне від одного, аж їх почорнілі стовбури дряпали йому шубку. Кіт принюхався, і раптом його хутро наїжачилося від якогось кислого запаху.
Раптом він відчув чиюсь присутність. До болю знайомий запах переповнив його, заспокоюючи зболений розум, як ковток холодної води. Це була Плямолистка.
— Що відбувається? — нявкнув Вогнесерд, але медикицька мовчала. Він повернувся і поглянув їй в обличчя, але Плямолистку ледве було видно крізь мряку. Кіт розрізняв лише її бурштинові очі, сповнені страху. Раптом тишу розірвало ревіння Двонога.
Пара юних Двоногів вибігла з туману, їхні обличчя були спотворені жахом. Вогнесерд відчув, що Плямолистка зникає. Він залишився наодинці зі своїм страхом, Двоноги бігли прямо на нього, земля під їхніми лапами аж двигтіла.
Воєвода різко здригнувся і прокинувся. Він широко розкрив очі й налякано роззирався кублом. Його сон проник у реальний світ: кислий сморід чувся в повітрі, і крізь гілки стелився дивний задушливий туман. Вогнесерд скочив на лапи і вибіг із гнізда. За деревами розпалювалося помаранчеве світло. Невже він проспав світанок?
Та сморід посилювався, і Вогнесерд із жахом зрозумів, від чого він ішов.
Пожежа'.
Розділ 23
— Пожежа! Прокидайтеся! — заверещав Вогнесерд.
Морозошубка перелякано виповзла з вояцького кубла.
— Мусимо йти з табору, негайно! — скомандував воєвода. — Скажіть Синьозірці, що ліс у вогні!
Сам він побіг до кубла старійшин і загукав крізь гілля поваленого дуба:
— Вогонь! Виходьте! — після цього кинувся до іншого кубла, де новаки заспано вилазили зі своїх гнізд. — Геть із табору! До річки! — кричав кіт. На нього ошаліло витріщився сонний Хмаролап. — До річки! — без угаву повторював Вогнесерд.