Вогнесерд побачив Куцохвоста, який, згорнувшись, лежав під гіллякою. Біля нього лежав Плямошкур, досі стискаючи загривок Куцохвоста своїми зубами — він намагався відтягти друга в безпечне місце, але й сам знепритомнів.
Воєвода зупинився, розбитий, але Жовтоікла вже промчала повз нього і потягла тіло Куцохвоста до виходу.
— Та не стій там, як дерево, — прогарчала вона крізь зуби. — Допоможи мені їх витягнути.
Вогнесерд ухопив Плямошкура і потягнув його задимленим тереном до тунелю. Він намагався не кашляти, пробираючись із непорушним котом крізь ялівець, який гострими шпичками шарпав хутро старого. Вогнесерд вийшов до схилу і почав здиратися вгору. Плямошкур стиснув зуби, а воєвода відчув, як усе тіло старійшини кілька разів сіпнулося в сильних судомах. Вогнесерд крок за кроком ішов угору крутосхилом, а його шия нестерпно боліла від ваги непритомного кота.
На вершині він поклав Плямошкура на пласке каміння, і зоставив там — ледь живого і безпомічного. Тоді повернувся на пошуки Жовтоіклої. Медикицька щойно вибралася з тунелю, її боки важко здіймалися: вона вже довго дихала смертоносним димом. Дерева, що раніше захищали Клан, уже поглинув вогонь, їхні стовбури яскраво палали. Вогнесерд бачив, як медикицька своїми величезними бурштиновими очима дивиться на нього, тримаючи в зубах Куцохвоста. Він уже присів на задні лапи, готовий стрибнути вниз до неї, але відволікся, почувши вгорі перелякане нявчання. Прозираючи крізь клуби диму, воєвода помітив кошеня Злотоквітки, яке дряпалось на маленьке деревце, що росло на схилі. Кора на дереві вже обвуглювалася і, коли Ожинко знову відчайдушно скрикнув, стовбур спалахнув.
Навіть не замислившись, Вогнесерд кинувся до охопленого вогнем дерева. Він вчепився зубами у стовбур над лінією вогню та поліз до кошеняти. За ним по стовбуру повз вогонь, лижучи кору вже під самими лапами. Маленький котик виліз на гілку, міцно заплющивши оченята і роззявивши рота в безмовному вереску. Вогнесерд схопив його в зуби і замалим не втратив баланс, коли Ожинко негайно відпустив галузку і злетів у повітря. Не відпускаючи карк кошеняти, він спромігся міцніше вчепитися в шорстку кору. Тепер у кота не було жодної змоги злізти вниз: надто вже сильний вогонь охопив стовбур. Залишалося хіба пролізти гілкою якомога далі, а тоді зістрибнути на землю. Стиснувши щелепи і намагаючись не зважати на крики Ожинка, Вогнесерд поліз геть від стовбура.
Гілка прогнулась і захиталась під їхньою вагою, але воєвода змушував себе йти далі. Ось іще крок — і він напружився, готовий стрибнути. Вогонь позаду вже смалив його шубку, і в повітрі чувся гіркий сморід спаленого хутра. Гілка знову прогнулась, цього разу із загрозливим тріском. «Зореклане, допоможи!» — молився Вогнесерд. Заплющивши очі, він присів на задніх лапах і стрибнув на землю.
Позаду нього повітря розітнув гучний тріск. Вогнесерд приземлився жорстко, з нього вибило дух. Намагаючись учепитися за щось на крутосхилі, він роззирнувся навсібіч. На превеликий жах, вогонь перепалив стовбур. Він упав віддалік, проте затулив тунель до табору плетивом вогнистих гілок. Тепер Вогнесерд ніяк не міг дістатися до Жовтоіклої.
Розділ 24
— Жовтоікло!
Вогнесерд поклав Ожинка на землю й загукав медикицю. У вухах стугоніла кров, і марно він дослухався відповіді — не чув нічого, тільки страхітливе потріскування вогню.
Ожинко припав до землі, притиснувшись своїм маленьким тільцем до ніг Вогнесерда. Не відчуваючи нічого, крім страху та відчаю, воєвода схопив його і погнав угору, туди, де лежав Плямошкур.
Старий кіт і не поворухнувся. Вогнесерд бачив, як заледве здіймаються та опадають його груди, і розумів, що Плямошкур сам не зможе зайти в безпечне місце. Він поклав Ожинка на землю.
— За мною! — гукнув він, перш ніж уже добряче притомленими щелепами взяти за карк Плямошкура.
Востаннє кинувши погляд на охоплений вогнем схил, Вогнесерд потягнув чорно-білого кота геть у глиб лісу. За ними чапав Ожинко, надто вражений, щоб нявкати, його великі очі, здавалося, не бачили геть нічого. Вогнесердові понад усе хотілося понести їх обох, але ж не міг він залишити Плямошкура помирати. Доведеться Ожинкові знайти в собі сили, щоб пережити цю страхітливу мандрівку на власних лапах.