Раптом Піскошторма випірнула, відкашлюючись і молотячи по воді лапами, але все ж неухильно пливла до цілі. Вона заледве вибралась на той берег, її шубка потемніла, просякла водою й щільно обліпила тіло, але кішка не зважала на це й озвалася до побратимів:
— Просто перебирайте лапами, і все буде добре!
Вогнесерд пишався своєю войовницею. Він дивився на її гнучку постать, що силуетом вимальовувалася на тлі дерев протилежного берега, і заледве стримувався, щоб не кинутись у бистрину і не поплисти до неї. Але йому ще належало простежити, як переберуться усі інші коти.
Порохошуб і Хмаролап потягли тіло Плямошкура до берега. Порохошуб глянув на тіло, тоді — на протилежний берег. Неможливо переправити туди мертвого кота, тим паче що й одному йому перебратися буде нелегко.
Вогнесерд підійшов до вояка.
— Залиш Плямошкура, — промурмотів він, хоч від самої думки про те, щоб залишити старійшину на березі, його серце розривалося. — Ми повернемось і поховаємо його, коли пройде вогонь.
Порохошуб кивнув і разом із Хмаролапом увійшов до річки. Новака було не впізнати за розводами кіптяви на білосніжному хутрі. Вогнесерд носом торкнувся боку молодого котика, коли той проходив повз, сподіваючись підбадьорити його.
Підвівши голову, воєвода побачив Дрібновуха, що нерішуче переминався з лапи на лапу. На протилежному березі Піскошторма стояла у воді по живіт, допомагаючи котам вибратись на сухе. Вона підбадьорливо гукнула старого сірого кота, але Дрібновух позадкував, коли небеса розітнув новий спалах блискавиці. Вогнесерд кинувся до старійшини, схопив за карк і потягнув до води. Кіт завищав і заборсався, воєвода з усіх сил намагався тримати його голову над поверхнею води. Після жару полум’я вода здавалася крижаною, Вогнесерд заледве міг дихати, але плив уперед, добре пригадуючи, як легко Сіросмуг долав цю річку.
Раптом бистрина підхопила їх із Дрібновухом та понесла геть. Вогнесерд замолотив лапами, відчуваючи, як у грудях здіймається паніка. Повз нього поволі проплив пологий берег, натомість попереду завидніла крута земляна стіна. Як же йому там вилізти, та ще й із Дрібновухом? Старий кіт уже й не опирався, мертвим багажем повиснувши у щелепах воєводи. Лише уривчасте дихання підказувало, що він досі живий. Вогнесерд заборсався, намагаючись піймати струмину і тримати мордочку старійшини над водою.
Без жодного попередження з берега вигулькнула чиясь голова і потягла Дрібновуха на себе. То була Леопардошубка, Річкова воєвода! Трохи пововтузившись у багнюці, вона витягла Дрібновуха з води, поклала на землю й знову сягнула по Вогнесерда. Він відчув, як її гострі зуби впиваються в карк, поки кішка тягла його на слизький берег. Коли його лапи торкнулися твердої землі, Вогнесерд полегшено видихнув.
— Це всі? — запитала Леопардошубка.
Вогнесерд роззирнувся. Річкові коти походжали поміж Громових, які вилазили на берег, обтрушувалися і всідалися сохнути на камінні. Він помітив там і Сіросмуга.
— Н-наче так, — затнувся Вогнесерд. Він бачив Синьозірку, що лежала під вербовим гіллям. Тепер, коли промокле хутро щільно обліпило її кощаві боки, вона здавалась особливо маленькою й вразливою.
— А з ним що? — Леопардошубка носом показала на непорушне чорно-біле тіло на протилежному березі.
Вогнесерд озирнувся. Папороть на тому боці вже палала, жбурляючи у воду іскри й освітлюючи дерева.
— Він мертвий, — прошепотів кіт.
Без жодного слова Леопардошубка сковзнула в річку і попливла до протилежного берега. Її золотаве хутро поблискувало в полум’ї вогню: вона вхопила тіло Плямошкура і негайно кинулась назад, впевнено збурюючи чорну воду передніми лапами. Над головою знову гахнув грім, від якого Вогнесерд аж здригнувся, проте Річкова воєвода не спинялася.
— Вогнесерде! — Сіросмуг підбіг і міцно притиснувся до старого друга. — Усе гаразд?
Рудий кіт, геть заморочений, кивнув, а Леопардошубка тим часом поклала тіло Плямошкура до його ніг і нявкнула:
— Ходімо. Поховаємо його в таборі.
— У… Річковому таборі?
— Ну, хіба що ви захочете повернутись до себе, — холодно відповіла гонорова киця.
Тоді повернулась і пішла угору схилом, геть від ріки та вогню. Громові коти поволі підводилися і йшли слідом, а крізь листяне шатро над головами вже почали падати перші краплі дощу. Вогнесерд смикнув вухом. Чи не запізно для охопленого полум’ям лісу почався цей дощ? Виснажений, він спостерігав, як Сіросмуг легко підняв обважніле тіло Плямошкура своїми сильними щелепами. Дощ тим часом припустив сильніше, зрошуючи ліс, а Вогнесерд ішов із іншими котами, сковзаючи на гладенькому камінні.