У Вогнесерда від голоду забурчало в животі.
— Дякую, — нявкнув він. — Я піду скажу Кланові.
Воєвода підійшов до Громових котів, що збилися докупи.
— Сіросмуг сказав, що та їжа — для нас, — оголосив він.
— Дяка Зорекланові, — полегшено нявкнула Злотоквітка.
— Нам не потрібна підгодівля від інших Кланів, — зверхньо прошипів Темносмуг.
— Гадаю, ти можеш піти на полювання, якщо хочеш, — нявкнув Вогнесерд, примруживши очі. — Але доведеться спершу попросити дозволу в Кривозора. Зрештою, це ж його угіддя.
Темносмуг нетерпляче форкнув і пішов до свіжини. Вогнесерд подивився на Синьозірку. Вона ніяк не зреагувала на новину про їжу.
Білошторм смикнув вухами.
— Я прослідкую, щоб кожен дістав свою частину, — пообіцяв білий вояк, глянувши на провідницю.
— Дякую, — відповів Вогнесерд.
Сіросмуг підійшов до нього і кинув на землю мишку.
— Ось, можеш з’їсти це в яслах, — нявкнув він. — Я хочу, щоб ти декого побачив.
Вогнесерд підібрав мишу і пішов за другом до гнізда з комишів. Як тільки вони наблизилися, з-під щільно сплетеної стіни гнізда протиснулися два маленьких сріблястих клубочки і подріботіли до Сіросмуга. Вони кинулися назустріч, і він радісно перекотився на спину, ніжно поплескуючи кошенят, поки ті лазили по ньому. Вогнесердові не довелося довго думати, чиї то були малі.
Сіросмуг голосно воркотав.
— Як ви дізналися, що я йду? — запитав він.
— Ми тебе зачули! — відповіло більшеньке кошеня.
— Молодці! — похвалив батько.
Коли Вогнесерд проковтнув останній шматок своєї трапези, сірий вояк підвівся, і кошенята скотилися з нього.
— Зараз я хочу, щоб ви познайомилися з моїм давнім другом, — сказав він. — Ми разом тренувалися.
Малюки звернули свої бурштинові очі на рудого кота.
— Це Вогнесерд? — нявкнув найменшенький. Сіросмуг кивнув, а Вогнесерд відчув, як росте його гордість від того, що товариш уже говорив про нього зі своїми кошенятами.
— Ви двоє, повертайтеся! — із ясел з’явилася плямиста мордочка. — Зараз знову піде дощ.
Вогнесерд помітив, як роздратовано звузилися очі кошенят, але вони повернулися і слухняно подибали до гнізда.
— Вони чудові, — муркнув він.
— Ага, — ніжно погодився Сіросмуг. — Та в цьому більша заслуга Моховинки. То вона за ними доглядає.
Вогнесерд відчув у голосі друга нотку жалю. Він намагався уявити, наскільки Сіросмуг шкодує за домом.
Сірий вояк мовчки встав і вивів Вогнесерда з терену. Вони сіли на клаптику землі між комишами. Над їхніми головами нагнулася верба, свіжий бриз хилитав її гілочки. Вогнесерд дивився на ліс за вербовою заслоною. Здається, Зореклан хоче послати ще дощу.
— Де Жовтоікла? — запитав Сіросмуг.
Вогнесерд відчув, як його охоплює смуток.
— Жовтоікла повернулася у Громовий табір зі мною, щоб пошукати Плямошкура і Куцохвоста. Я загубив її у диму… Дерево впало прямо перед медикицькою, коли вона вибігала з табору.
Чи могла вона вижити? Вогнесерд не міг притлумити вогник надії у грудях, який тріпотів там, ніби спіймана в сильця горлиця.
— Ви не знайшли жодних її слідів під час патрулювання?
Сіросмуг похитав головою.
— На жаль, ні.
— Як гадаєш, пожежа ще горить після тієї грози? — нявкнув Вогнесерд.
— Не певен. Ми помітили зранку кілька стовпів диму.
Вогнесерд зітхнув.
— Думаєш, від табору щось залишилося?
— Ти скоро дізнаєшся, — відповів Сіросмуг. Він підвів голову і глянув на затьмарене небо крізь листяну завісу. — Моховинка мала рацію: буде ще дощ. Це точно загасить рештки полум’я.
У Вогнесерда від жалю паморочилося в голові. Дощ крапотів по деревах і рогозі. За мить з неба вже лило. Здавалося, ніби то Зоряний Клан оплакує всіх, кого вони втратили.
Розділ 27
Пообіді, ближче до вечора, тривкий сморід диму змінився смородом мокрого попелу, але Вогнесерд просто-таки насолоджувався цим гірким запахом.
— Вогонь уже, певно, згас, — нявкнув він Сіросмугові, який сидів поруч із ним під кущем кропиви. — Ми можемо піти і глянути, чи безпечно повертатись нашому Кланові.
— І пошукати Жовтоіклу та Куцохвоста, — промурмотів Сіросмуг.
Вогнесерд знав, що його старий друг здогадається, чому насправді він хоче повернутись до табору. Воєвода підморгнув сірому воякові, вдячний за розуміння.
— Треба спитати Кривозора, чи можна мені піти, — додав Сіросмуг.
Вогнесерда ці слова шокували. Він уже й забув, що товариш тепер належав до іншого Клану.
— Скоро буду, — гукнув сірий вояк, прямуючи геть.