— Поле?
Я так рвучко розвернувся, що ледь не впав. Але то була моя подруга Елейн. Її очі розширилися, і вона виставила вперед руки, наче хотіла мене підхопити. На щастя для неї, я втримав рівновагу; у Елейн жахливий артрит, я б її навпіл переломив, як суху гіллячку, якби впав на її руки. Романтика не вмирає, коли перетинаєш кордон того дивного краю, що лежить за межею вісімдесяти років, але про всі ті нісенітниці з «Віднесених вітром» можете забути.
— Вибач, — мовила вона. — Я не хотіла тебе налякати.
— Та нічого, — кволо всміхнувся я до неї, — це будить краще, ніж холодна вода в обличчя. Треба тебе найняти, аби щоранку таке робила.
— Ти дивився, чи там його машина, так? Машина Долана.
Обманювати її сенсу не було, тому я кивнув.
— Хотів би я бути впевненим, що він у західному крилі. Мені б вийти ненадовго, але я не хочу, щоб він мене побачив.
Елейн усміхнулася — примарою тієї пустотливої усмішки шалапутного дівчиська, яким колись була.
— Усюди пхає свого носа, негідник, правда?
— Так.
— У західному крилі його нема. Я вже була на сніданку, соньку, і можу тобі сказати, де він, бо підглядала. Він на кухні.
Я розгублено подивився на неї. Я знав, що Долан допитливий, але щоб настільки…
— А ти не можеш відкласти ранкову прогулянку? — спитала Елейн.
Я задумався.
— Та, мабуть, міг би, але…
— Не слід.
— Так. Не слід.
«А зараз, — подумав я, — вона спитає, куди я ходжу і що такого збіса важливого там у лісі роблю».
Та вона не спитала. Тільки ще раз обдарувала мене тією пустотливою усмішкою. Вона здавалася дивною й абсолютно чудесною на її занадто виснаженому і зболеному обличчі.
— Ти знаєш містера Гауленда? — спитала вона.
— Авжеж, — кивнув я, хоча нечасто його бачив; він жив у західному крилі, а в «Соснах Джорджії» це майже як сусідня країна. — А що?
— Знаєш, що в ньому особливого?
Я тільки головою похитав.
— Містер Гауленд, — усмішка Елейн поширшала, — один з п’яти мешканців «Сосон Джорджії», якому дозволено курити. Це тому, що він тут мешкав ще до того, як змінилися правила.
«Дідусева поправка», — подумав я. Чи ж було для неї більш відповідне місце, ніж будинок для старих?
Елейн засунула руку в кишеню смугастої синьо-білої сукні й до половини витягла два предмети: сигарету й коробку сірників.
— Зелена крадіжка, червона крадіжка, — проспівала вона переливчасто й кумедно, — крихітка Еллі намочить ліжко.
— Елейн, що…
— Проведи стареньку дівчинку донизу, — вона сховала сигарету й сірники назад у кишеню й узяла мене за руку вище ліктя своєю вузлуватою рукою. Ми рушили коридором. А поки йшли, я вирішив здатися й цілковито довіритися їй. Вона була старенька і крихка, але не дурна.
Коли ми спускалися сходами, обережно, наче дві скляні старожитності, якими й стали, Елейн сказала:
— Чекай біля підніжжя. Я піду в західне крило, до туалету в коридорі. Ти ж знаєш, про який я туалет кажу, правда?
— Так, — кивнув я. — Той, що біля процедурного. Але навіщо?
— Я вже понад п’ятнадцять років не курила, — відповіла вона, — але сьогодні вранці хочеться цигарку. Не знаю, скільки разів я встигну попихкати, доки не спрацює детектор диму. Але маю намір це з’ясувати.
Я дивився на неї, все ширше розплющуючи очі від захвату, і думав про те, як же вона нагадує мою дружину. Джен могла зробити достоту те саме. Елейн озирнулася на мене, грайливо усміхаючись. Я огорнув її шию ззаду своєю долонею, підтягнув обличчя до свого й легко поцілував у губи.
— Я люблю тебе, Еллі.
— О, які гучні слова, — але помітно було, що вона втішена.
— А як же Чак Гауленд? — спитав я. — У нього будуть неприємності?
— Ні, бо він у кімнаті з телеком, дивиться «Доброго ранку, Америко» з двома дюжинами наших. А я збираюся непомітненько шаснути звідси одразу ж, як детектор диму увімкне сигналізацію західного крила.
— Жінко, тільки дивись не впади й не нашкодь собі. Я собі не прощу, якщо…
— Ой, та не нервуйся ти даремно. — І цього разу вона мене поцілувала. Любов серед руїн. Декому з вас це, напевно, здається смішним, а декому — безглуздим. Але ось що я вам скажу, друже: дивна любов — це краще, ніж повна її відсутність.
Я провів її поглядом. Елейн ішла, ступаючи повільно і штивно (але на ціпок вона спирається лише в дощові дні, та й то лише тоді, коли біль нестерпний; це одна з її марнославних примх). А я чекав. Спливло п’ять хвилин, потім десять, і коли я вже вирішив, що вона або втратила мужність, або виявила, що батарейка детектора диму в туалеті розрядилася, в західному крилі залунала пожежна сигналізація — гучно задзижчала-заторохкотіла.