— Але було вже запізно, — пробурмотів Брутал.
— Так. От тільки насправді він намагався їм сказати, що знайшов дівчат, спробував зцілити — повернути їх до життя, — але йому це не вдалося. Надто далеко вже вони пішли після смерті.
— Поле, ти в це віриш? — спитав Дін. — Щиро, як на сповіді, віриш у це?
Я зазирнув собі в душу так чесно, як тільки міг, а тоді кивнув. Я не тільки тепер це знав. Інтуїтивно я зрозумів, що з ситуацією Джона Коффі щось не так, ще від самого початку, коли Персі зайшов у блок, тягнучи Коффі за руку й горлопанячи «Мрець іде!» Я потиснув йому руку, чи не так? Ще ніколи до того я не тиснув руки новоприбулим на Зелену милю, але Коффі потиснув.
— Господи, — промовив Дін. — Господи милий Ісусе.
— Твій черевик — це перше, — нагадав Гаррі. — А друге що?
— Незадовго до того, як пошуковий загін знайшов Коффі й дівчаток, чоловіки вийшли з лісу біля південного берега річки Трапінґус. Там вони знайшли клапоть витоптаної трави, багато крові й решту нічнушки Кори Деттерик. Собаки ненадовго заплуталися. Більшість хотіли бігти на південний схід, донизу течією вздовж берега. Але двоє псів — єнотові гончаки — тягли вгору течією. Собаками командував Бобо Марчант. Він дав кунам понюхати сорочку, і вони розвернулися разом з усіма.
— Єнотові збентежилися, так? — спитав Брутал. На кутиках губ у нього грала дивна ледь помітна посмішка, в якій відчувалась огида. — Вони, власне кажучи, не створені шукачами, тому й поплутали завдання.
— Так.
— Я не розумію, — зізнався Дін.
— Гончаки забули, чим саме Бобо провів попід їхніми носами на початку полювання, — пояснив Брутал. — На той час, коли вони вийшли на берег річки, куни вистежували вбивцю, а не дівчаток. Поки вбивця й дівчатка були разом, собак ніщо не збивало з пантелику, але…
У Дінових очах засвітився промінець розуміння. А Гаррі вже все збагнув.
— Якщо подумати, — сказав я, — дивно, як узагалі правосуддя бодай на хвилину могло повірити, що Джон Коффі — їхній клієнт. Навіть присяжні, охочі повісити злочин на чорношкірого зайду. Та Коффі б у житті не додумався вгамувати собаку їжею, щоб скрутити йому в’язи.
До ферми Деттериків він не підходив ближче, ніж південний берег Трапінґуса, от що я думаю. А звідтам до неї шість чи більше миль. Він просто валандався там. Може, хотів піти уздовж колій і сісти на товарняк, щоб кудись поїхати. За мостом вони пригальмовують, і можна легко заскочити. А тоді почув якийсь гамір на півночі.
— Убивцю? — спитав Брутал.
— Убивцю. Може, він їх уже зґвалтував. Чи, може, Коффі почув, як той їх ґвалтував. У кожнім разі, на тій закривавленій ділянці трави вбивця довершив почате, вдарив їх головами, кинув на землю й накивав п’ятами.
— Накивав п’ятами на північний захід, — уточнив Брутал. — У тому напрямку, куди хотіли бігти єнотові.
— Точно. Коффі виходить на берег крізь вільховий гайок, що росте трохи віддалік на південному сході, до того місця, де покинули лежати дівчат. Мабуть, його цікавить шум. Він знаходить їхні тіла. Одна з них могла бути ще живою; припускаю, що й обидві, хоча й недовго. Джон Коффі не зміг би зрозуміти, мертві вони чи живі, це вже напевно. Він знає тільки те, що в його руках зосереджено якусь цілющу силу, і намагається цією силою повернути до життя Кору й Кеті Деттерик. А коли не вдалося, він зірвався, розплакався від істерики й безсилля. Таким його й побачив пошуковий загін.
— А чому він не залишився там, де їх знайшов? — спитав Брутал. — Навіщо поніс їх на південь берегом річки? Є думки?
— Я більш ніж упевнений, що спочатку він залишався на місці, — відповів я. — На суді всі говорили про велику витоптану ділянку, там уся трава була притолочена. А Джон Коффі — велика людина.
— Джон Коффі — сраний гігант, — Гаррі стишив голос до шепоту, щоб моя дружина не почула, як він лається, якщо прислухалася.
— Може, він запанікував через те, що його сила не допомагає. А може, подумав, що вбивця досі там, у лісі вище за течією, спостерігає за ним. Коффі здоровенний, але насправді не дуже хоробрий. Гаррі, пам’ятаєш, як він питав, чи не вимикаємо ми світло у блоці після відбою?