Стрілки повзли. Дванадцята двадцять, дванадцята тридцять. О дванадцятій сорок Джон Коффі підвівся з ліжка і став біля дверей камери. Руками взявся неміцно за ґрати. Ми з Бруталом підійшли до камери Вортона й зазирнули досередини. Той лежав горілиць і всміхався в стелю. Очі були розплющені, проте здавалися великими скляними кулями. Одна рука лежала на грудях; друга безвільно теліпалася, кісточки чиркали об підлогу.
— Ого, — здивувався Брутал, — від Малюка Біллі до Плаксія Віллі менш ніж за годину. Цікаво, скільки пігулок морфіну Дін натоптав у той тонік.
— Достатньо, — сказав я. Голос зрадницьки затремтів. Я не знав, чи почув це Брутал, але я сам точно почув. — Ходімо. Почнемо вже.
— А ти не хочеш підождати, коли цей красун вирубається?
— Бруте, він уже вирубався. Просто занадто забалдів, щоб заплющувати очі.
— Ти начальник, тобі видніше. — Він розглянувся, шукаючи Гаррі, але Гаррі вже був на місці. Дін сидів за столом чергового й так швидко та люто тасував карти, що аж дивно, як вони не зайнялися. І з кожним пурханням карт кидав швидкі погляди ліворуч, на мій кабінет. Виглядав Персі.
— Вже час? — спитав Гаррі. Його видовжене кінське обличчя на тлі синьої форменої сорочки здавалося дуже блідим, але вигляд мало рішучий.
— Так, — сказав я. — Якщо ми підемо до кінця, то час.
Гаррі перехрестився й поцілував великий палець. Потім пішов до гамівної кімнати, відімкнув її й вийшов із гамівною сорочкою в руках. Передав її Бруталові. Ми втрьох покрокували Зеленою милею. Коффі стояв біля дверей камери, проводжав нас поглядом і не сказав ні слова. Коли вже ми були біля столу чергового, Брутал сховав гамівну сорочку за спиною, досить широкою, щоб за нею нічого не було видно.
— Щасти, — сказав Дін. Він був так само блідий, як і Гаррі, але вигляд мав не менш рішучий.
Так, Персі справді сидів за моїм столом — супився над сторінками книжки, яку тягав із собою останні кілька ночей. Не «Арґосі» і не «Стеґ», а «Догляд за психічно хворими пацієнтами у спеціалізованих закладах». З того винуватого й сполоханого погляду, який він кинув у наш бік, коли ми зайшли в кабінет, можна було подумати, що книжка називалася «Останні дні Содома та Гоморри».
— Що таке? — спитав він, поспіхом згортаючи свою читанку. — Чого вам?
— Поговорити з тобою, Персі, — відповів я, — от і все.
Але на наших обличчях він прочитав щось набагато більше за бажання побалакати й кулею злетів з місця. Рвонув — не побіг, але майже — до відчинених дверей комори. Він подумав, що ми прийшли винести йому догану щонайменше, а скоріш — завдати великого хлосту.
Але напереріз йому виступив Гаррі. Він перекрив дорогу: став у дверях, згорнувши на грудях руки.
— Та-а-ак! — Персі розвернувся до мене, наполоханий, але намагаючись цього не показати. — Це що таке?
— Персі, не питай, — сказав я. Мені здавалося, що коли ми почнемо втілювати мій божевільний задум, я буду в повному порядку — в усякому разі повернуся до нормального стану. Але не так сталось, як гадалось. Я не міг повірити, що роблю таке. Здавалося, це все кошмарний сон. Я все чекав, що от-от дружина поторсає мене за плече і скаже, що я стогнав уві сні. — Буде краще, якщо ти не опиратимешся.
— А що Говелл ховає за спиною? — голосом, що зривався, зажадав знати Персі й повернувся, щоб краще роздивитися Брутала.
— Нічого, — відповів той. — Хоча… здається, оце!..
Він стріпнув гамівною сорочкою й потрусив нею коло стегна, як матадор, що провокує бика атакувати.
Очі Персі розширилися, і він кинувся геть. Хотів побігти, але Гаррі схопив його за руки, і Персі спромігся лише на ривок.
— Ану пусти мене! — закричав Персі, намагаючись вирватися з рук Гаррі. Але цього не могло бути ніколи, бо Гаррі важив більше за нього десь на сотню фунтів і мав м’язи чоловіка, що майже весь вільний час оре землю плугом і рубає дрова. Та Персі знайшов у собі сили протягти Гаррі до середини кімнати й розпушити неприємний зелений килим, який я все збирався замінити. На секунду-дві мені навіть здалося, що він вивільнить одну руку, — паніка може бути збіса добрим мотиватором.
— Персі, вгамуйся, — сказав я. — Буде легше, якщо…
— Не наказуй мені вгамуватися, дурню! — закричав Персі, смикаючи плечима й намагаючись вивільнити руки. — Не підходьте до мене! Всі ви! Я знаю людей! Впливових людей! Припиніть, бо миску супу в їдальні для злиднів вам не наллють ніде аж до самої Каліфорнії!