— Замкни іграшки Персі в столі чергового до того часу, коли ми повернемося, — сказав я.
— Якщо повернемось, — уточнив Гаррі.
— Добре, — не звертаючи уваги на Гаррі, відповів мені Дін.
— А як хтось прийде… скоріше за все, ніхто, але всяке буває… що ти скажеш?
— Що десь опівночі Коффі розбуянився, — промовив Дін із виглядом старанного студента коледжу, який складає важливий іспит. — Довелося вдіти його в сорочку й закинути в гамівну. А коли там шумітиме, то людина подумає, що це він. — Підборіддям Дін показав у бік Коффі.
— А ми де? — спитав Брутал.
— Пол пішов в адміністрацію, щоб узяти справу Дела й написати свідкам, — відповів Дін. — Цього разу це дуже важливо, бо то була не страта, а повна дупа. Він сказав, що, швидше за все, пробуде там до кінця зміни. А ти, Гаррі й Персі у пральні, перете одяг.
Насправді то була кодова фраза для обізнаних. У пральні часом по ночах грали в кості; а по інших ночах — різалися в блекджек, покер чи «меверика». Хоч би якою була гра, про наглядачів, які брали в ній участь, казали, що вони перуть одяг. На тих збіговиськах зазвичай пили самогон, а іноді й косячок по колу пускали. У тюрмах таке було споконвіку, відколи тюрми стоять, так я собі думаю. Коли ти ціле життя вовтузишся з брудними людьми, то й самому хочеться трохи в бруд закалятися. У кожнім разі, перевіряти, чи ми там, ніхто б не став. До «прання одягу» в «Холодній горі» ставилися з великим розумінням.
— Усе як по нотах, — я розвернув Коффі й легенько підштовхнув його, щоб ішов уперед. — А якщо все посиплеться, Діне, ти нічого ні про що не знаєш.
— Це легко сказати, але…
У ту мить сухорлява рука висунулася крізь ґрати камери Вортона й ухопила Коффі за могутній біцепс. Усі ми охнули від несподіванки. Вортон мав бути в безтямі, ледве не в комі. А втім, він стояв перед нами, похитуючись уперед-назад, як причмелений після бою боксер, і сонно шкірився.
Реакція Коффі була разючою. Він не сахнувся, але теж охнув, втягнув повітря крізь зуби, наче торкнувся чогось холодного й неприємного. Його очі розширилися, і на якусь мить у них з’явився такий вираз, неначе Коффі й тупість ніколи не зустрічалися, не кажучи вже про те, щоб прокидатися разом щоранку й лягати ввечері в одне ліжко. Тієї миті він здавався живим — присутнім, — як тоді, коли покликав мене до себе в камеру, щоб він міг торкнутися мене. Помогти мені, по-коффівськи кажучи. Так само він дивився, коли простягував руки до миші. І ось, утретє, його лице засвітилося, наче в мозку раптово увімкнули прожектор. От тільки цього разу було інакше. Цього разу було холодніше. Я вперше задумався про те, що могло б статися, якби Джон Коффі зненацька збісився. У нас була зброя, ми могли в нього стріляти. Але завалити його було б насправді нелегко.
Ті самі думки я прочитав на обличчі Брутала. Але Вортон і далі стояв та вищирявся своєю упоротою млявогубою посмішкою.
— А куда це ви ідете? — спитав він. Вийшло щось близьке до «адацевидете?»
Коффі стояв непорушно. З самого Вортона він перевів погляд на руку Вортона, а потім знову подивився на його лице. Я не міг нічого зрозуміти з виразу обличчя велетня. Тобто я бачив, що в його погляді світиться розум, але витлумачити його не міг. Що ж до Вортона, то він мене зовсім не турбував. Пізніше він нічого не згадає; він був як той п’яниця, що ходить у відключці.
— Ти погана людина, — прошепотів Коффі, і я не міг розібрати, що чую в його голосі — біль, гнів чи страх. А може, все це злилося в одне. Коффі знову подивився вниз, на його руку. Так ви дивитеся на отруйного жука, який може вас укусити, якщо в нього виникне таке бажання.
— Точно, ніґере, — з осоловілою зухвалою посмішкою відповів Вортон. — Я поганючий.
Раптом мною опанувала впевненість, що зараз станеться щось жахливе і це щось змінить запланований хід цієї ночі так само кардинально, як руйнівний землетрус міняє напрямок течії річки. Це станеться, і ні я, ні будь-хто з нас нічим не зможемо зарадити.
Та враз Брутал простягнув руку, відчепив пальці Вортона від біцепса Джона Коффі, і те відчуття зникло. Неначе якийсь потенційно небезпечний ланцюг розімкнули. Я вам казав, що за весь час моєї служби в блоці Е губернаторський телефон жодного разу не дзвонив. Це правда. Але якби колись він задзеленчав, то я б, напевно, відчув, як усе тіло охоплює та величезна полегкість, хвиля якої пройшла крізь мене, коли Брутал зняв руку Вортона з велетня, що горою здіймався до стелі коло мене. Очі Коффі одразу ж згасли; наче хтось вимкнув той прожектор, що засвітився був у його мозку.