— Біллі, лягай, — сказав Брутал. — Відпочинь собі.
То були мої напрацьовані слова, але за тих обставин я геть не заперечував, щоб їх промовив Брутал.
— Може, й ляжу, — погодився Вортон. Він зробив крок назад, похитнувся, мало не впав, але останньої миті відновив рівновагу. — У-у-у, татку. Вся комната крутиться. Вроді я п’яний.
Не зводячи затуманеного погляду з Коффі, він позадкував до ліжка.
— Нада, шоб для ніґерів був отдєльний електричний стул, — висловив думку він. А тоді задній бік його колін вдарився об край ліжка й він повалився спиною вперед. І захропів ще до того, як голова торкнулася тонкої тюремної подушки. Під запалими очима лежали темно-сині тіні, а кінчик язика вивалювався з рота назовні.
— Господи, у ньому стільки наркоти. Як він встав? — прошепотів Дін.
— Це не має значення. Тепер він у відключці, — відповів я. — Якщо знову почне очунювати, дай йому ще одну пігулку, розчинену в склянці води. Але тільки одну, не більше. Ми ж не хочемо його вбити.
— За себе кажи, — пробурчав Брутал і кинув на Вортона презирливий погляд. — Але таку мавпу наркотою не вб’єш. Вони тільки кайфують від неї.
— Це погана людина, — сказав Коффі, але цього разу тихішим голосом, наче не до кінця розумів, що саме каже й що це означає.
— Це точно, — підтвердив Брутал. — Дуже лиха людина. Але зараз це не проблема, бо нам більше не треба ходити перед ним на цирлах. — Ми знову рушили. Вчотирьох ми оточували Джона, немов ідоловірці — дерев’яного божка, що якимось чином ожив і тепер, напівпритомний, спотикаючись, просувався вперед. — Джоне, а скажи-но мені — ти знаєш, куди ми тебе ведемо?
— Помогти, — відповів Коффі. — Я думаю… помогти… жінці? — Зі сповненою надії тривогою він глянув на Брутала.
Той кивнув.
— Саме так. Але звідки ти це знаєш? Звідки?
Джон Коффі як слід обміркував запитання, а потім хитнув головою.
— Я не знаю, — сказав він Бруталові. — Правду кажучи, начальнику, я майже ні про що нічого не знаю. І ніколи не знав.
І цим нам довелося задовольнитися.
6
Я знав, що маленькі двері між кабінетом і сходинками до комори не були створені для таких, як Коффі. Але не усвідомлював, якою великою насправді була неспівмірність, аж доки він не постав перед нею, у задумі роздивляючись двері.
Гаррі розсміявся, але сам Джон, здавалося, не бачив гумору в тому, що такий крем’язень стоїть перед маленькими дверима. Та він і не міг побачити; навіть якби був на кілька градусів розумніший, то все одно не зміг би. Тим крем’язнем він був майже все своє життя, а ці двері лиш на дещицю були менші за решту дверей у світі.
Він сів, навсидячки протиснувся крізь дверний проріз, за порогом знову підвівся й зійшов додолу сходами, туди, де на нього вже чекав Брутал. Там він зупинився, глянувши через порожню кімнату на платформу, де чекав Старий Іскрун, мовчазний (і моторошний), як трон у замку покійного короля. Зі стовпчика спинки із хвацькою недбалістю звисав ковпак, схожий радше на капелюх блазня, ніж на королівську корону, головний убір дурня, який можна начепити на себе чи потрусити перед високородною публікою, щоб вона гучніше реготала над його жартами. Тінь крісла, видовжена, павуча, загрозливо тяглася по стіні. І так, мені здалося, що в повітрі ніздрі досі вловлюють запах горілої плоті. Слабкий, проте я зрозумів, що це не просто плід моєї уяви.
Пригнувшись, у двері зайшов Гаррі, потім я. Мені не сподобався погляд, яким Джон дивився на Старого Іскруна: застиглий, очі широко розплющені. А ще менше сподобалося те, що я побачив на шкірі його рук, коли підійшов ближче. Сироти.
— Ходімо, здорованю, — сказав я. Узяв його за зап’ястя і спробував потягти в бік дверей тунелю. Спочатку він не піддавався — з таким самим успіхом я міг би голіруч тягнути з землі валун.
— Джоне, ходімо, треба поспішати, якщо не хочеш, щоб карета, запряжена четвериком, перетворилася на гарбуз, — сказав Гаррі і знову нервово розсміявся. Узявши Джона за іншу руку, він смикнув. Але Джон ніяк не хотів іти. А потім ще й сказав дещо, тихим голосом, неначе розмовляв уві сні. Він звертався не до мене, до жодного з нас не звертався, але тих його слів я не забуду ніколи.
— Вони досі тут. Шматочки від них, досі тут. Я чую їхні крики.
Нервові смішки Гаррі припинилися, й усмішка повисла на його губах, наче напівзірвана віконниця — на покинутому будинку. Брутал подивився на мене поглядом, у якому прозирав жах, і відступив на крок далі від Джона Коффі. Вдруге менш ніж за п’ять хвилин я відчув, що вся наша затія балансує на межі провалля. Тож цього разу рятувати ситуацію довелося мені; трохи згодом, коли катастрофа загрожуватиме статися втретє, рятівником виступить Гаррі. Тієї ночі ми всі мали таку нагоду, повірте.