— Велетню, тримай руки по боках, коли проходитимеш, — пробурмотів Гаррі. — Не торкайся дроту, якщо не хочеш сильного опіку.
І ми опинилися за огорожею, стояли на узбіччі дороги маленьким скупченням (здогадуюся, що збоку воно могло нагадувати три горбки довкола гори) й дивилися на стіни, вогні й сторожові вежі виправної колонії «Холодна гора». Я навіть розгледів в одній вежі неясні обриси вартового, який дмухав собі на долоні, але тільки на секунду — вікна вежі, що виходили на дорогу, були зовсім маленькі. Та все одно нам слід було рухатися дуже, дуже тихо. Якби справді нагодилось якесь авто, не минути нам лиха.
— Вперед, — прошепотів я. — Гаррі, показуй дорогу.
Скрадаючись, ми рушили вздовж шосе, «паровозиком»: першим ішов Гаррі, за ним — Джон Коффі, далі Брутал, і замикав вервечку я. Ми піднялися першим схилом і спустилися з протилежного боку, де від тюрми вже було видно хіба що яскраве світіння прожекторів на верхівках дерев. І все ж Гаррі невтомно вів нас уперед.
— Де ти його припаркував? — театральним шепотом спитав Брутал. Дихання виривалося з його рота хмаринками пару. — В Балтиморі?
— Прямо попереду, — знервовано й роздратовано відрізав Гаррі. — Трясця, Брутусе, та не жени ти коней.
Зате Коффі, наскільки я міг судити з його вигляду, був би щасливий крокувати так до сходу сонця. А може, й далі, до заходу. Він дивився на всі боки й здригався (не від страху, а від утіхи, я в цьому впевнений), коли пугукала сова. Мене навідала думка, що та темрява, якої він так боявся в приміщенні, надворі його нітрохи не лякала, аж ніяк. Він голубив цю ніч, ніжно терся об неї всіма своїми чуттями, як чоловік може водити щоками по випуклостях і западинах жіночих грудей.
— Тут повертаємо, — пробурмотів Гаррі.
Невеликий відросток дороги (вузький, неасфальтований, збур’янілий посередині) відхилявся праворуч. Ми повернули на нього і пройшли ще чверть милі. Брутал уже почав був знову нарікати, але Гаррі спинився, відійшов ліворуч і почав знімати відламане лапате соснове гілля. Джон і Брутал кинулися йому допомагати, і не встиг я до них долучитись, як назовні проступила пом’ята пика старого пікапа «фармолл». Його фари за дротяними сітками вирячалися на нас, мов жучині очі.
— Я, знаєш, обережним бути хотів, — тонким голосом і докірливим тоном сказав Гаррі Бруталу. — Може, для тебе, Брутусе Говелл, це дуже смішний жарт, але моя родина надзвичайно релігійна; у мене в долинах між горами такі святі та божі кузени живуть, що поряд із ними перші християни більше подібні до левів, і якщо мене застукають на чомусь такому…
— Заспокойся, — сказав йому Брутал, — нерви в мене, от і все.
— У мене теж, — натягнуто відповів Гаррі. — Зараз ще побачимо, чи це іржаве корито заведеться…
Не перестаючи бурмотіти щось собі під носа, він обійшов капот вантажівки, і Брутал мені підморгнув. А для Коффі ми перестали існувати взагалі. Він закинув голову назад і впивався нічним небом, усіяним зорями.
— Я поїду з ним у кузові, якщо хочеш, — запропонував Брутал. За нашими спинами озвався на мить стартер «фармолла», пискнув, як старий пес, що не чує під собою лап морозного зимового ранку. А потім вибухово ожив двигун. Гаррі розігнав його й пустив на нерівний холостий хід. — Не конче нам обом з ним сидіти.
— Залазь на переднє сидіння, — сказав я йому. — Можеш посидіти з ним дорогою назад. Тобто якщо назад ми поїдемо не під замком у власному тюремному фургоні.
— Не кажи такого, — Брутал подивився на мене зі справжнім смутком в очах. Неначе до нього вперше дійшло, що на нас чекає в разі, якщо попадемося. — Господи, Поле!
— Іди, — сказав я. — В кабіну.
Він послухався. Я потягнув Джона Коффі за руку, щоб повернути його увагу з неба на землю, і не відпускав, поки він не подивився на мене, а потім повів до кузова пікапа, по боках обгородженого дошками. Гаррі натягнув на стовпчики брезент, і це мало нас убезпечити, якби дорогою трапилися інші машини чи вантажівки. Але з відкритим заднім бортом він нічого вдіяти так і не зміг.
— Здорованю, оп-оп угору, — сказав я.
— Поїдемо кататися?
— Саме так.
— Добре. — Він усміхнувся. Вона була милою й чарівною, та усмішка, мабуть, почасти тому, що її не ускладнювали жодні думки. Він заліз у кузов. Я — за ним, підійшов до кабіни й постукав по даху. Гаррі увімкнув першу передачу, і вантажівка, здригаючись і вібруючи, викотила з видолинка, в якому він її ховав.
Джон Коффі стояв, широко розставивши ноги, посеред кузова. Він знову задер голову догори, і широчезна усмішка осявала його обличчя. Він геть не звертав уваги на гілки, що батожили його, коли Гаррі повернув пікап у бік шосе.