— Погляньте, начальнику! — вигукнув він низьким і сповненим захвату голосом, показуючи у височінь на нічне небо. — Це Кассі, леді у кріслі-гойдалці!
Він мав рацію; я бачив її в зірковій смузі між темного громаддя дерев, які ми проминали. Але коли він сказав про леді у кріслі-гойдалці, я подумав не про Кассіопею; на згадку мені спала Мелінда Мурз.
— Я бачу її, Джоне, — відповів я й потягнув його за руку. — Але зараз ти повинен сісти, добре?
Він сів, притулившись спиною до кабіни, а очі все не полишали нічного неба. На обличчі в нього застиг вираз піднесеного бездумного щастя. Зелена миля віддалялася від нас із кожним обертом лисих шин «фармолла», і принаймні на деякий час нескінченний потік сліз Джона Коффі спинився.
7
До будинку Гела Мурза на Чимні-рідж було двадцять п’ять миль, і на повільній торохкотливій фермерській вантажівці Гаррі дорога забрала близько години. Жаска то була поїздка. І хоч здається, що кожна її секунда закарбувалася в моїй пам’яті — кожен поворот, горбок, кожна яма, ті страшні випадки (їх було два), коли повз нас у протилежний бік гуркотіли вантажівки, — думаю, я навіть близько не здатен описати, що тоді відчував, сидячи там, у кузові, із Джоном Коффі, коли ми, як індіанці, кутались із ним у старі ковдри, які Гаррі завбачливо прихопив із дому.
Найвиразнішим було відчуття загубленості — той глибокий жахливий біль, якого зазнає маленький хлопчик, коли розуміє, що кудись не туди зайшов, місцевість навколо незнайома й він не знає, як знайти шлях додому. Я їхав кудись у ніч з ув’язненим — і не просто ув’язненим, а засудженим за вбивство двох маленьких дівчаток і за скоєння цього злочину приреченим до смертної кари. Моя віра в те, що він невинуватий, нічим нам не допоможе, якщо нас зловлять; ми самі сядемо за ґрати, і Дін Стентон, імовірно, теж. Я перекреслив ціле життя праці й віри через одну погану страту й через те, що вірив — це вайло-переросток, що сидить поруч зі мною, може зцілити жінку від неоперабельної пухлини мозку. Але, спостерігаючи, як Джон дивиться на зірки, я з жахом усвідомив, що більше не вірю в це, навіть якщо раніше віра й була. Інфекція сечових шляхів тепер здавалася віддаленою й неважливою, як це завжди буває з такими неприємними й болючими речами, коли вони вже відходять у минуле (якби жінка могла пам’ятати весь той біль, з яким народжувала першу дитину, сказала колись моя мати, вона б нізащо не стала народжувати другу). Що ж до Містера Джинґлза, то чи не було можливо, навіть імовірно, що ми хибно оцінили ступінь ушкоджень, яких завдав йому Персі? Чи що Джон — який справді володів якоюсь гіпнотичною силою, принаймні щодо цього в мене сумнівів не було, — обманом змусив нас думати, що ми бачили щось, коли насправді нічого не бачили? А ще була проблема з Гелом Мурзом. Того дня, коли я зненацька заскочив його в кабінеті, переді мною був заплаканий старий із тремтячими руками. Але я сумнівався, що то було справжнє «я» начальника тюрми. Справжнім був той начальник Мурз, який зламав зап’ястя виродку, що спробував ударити його заточкою; чоловік, який безжально вказав мені на те, що яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, хто буде на перших ролях під час страти. Невже я подумав, що Гел Мурз смиренно стоятиме осторонь і дозволить нам завести засудженого дітовбивцю в його будинок, щоб той приклав руки до його дружини?
Ми їхали, і в мені, мов нудота, наростав сумнів. Я просто не розумів, навіщо я все це втнув і навіщо переконав інших податися зі мною в цю божевільну нічну поїздку, як і не вірив, що в нас буде шанс вийти сухими з води — не більше, ніж у мисливського пса потрапити в рай, як казали колись старожили. А втім, я не зробив жодної спроби відступитися від свого задуму, поки була така можливість; усе ще можна було переграти, доки ми не під’їхали до будинку Мурза. Щось (мабуть, то були всього-на-всього хвилі радісного сп’яніння, що їх випромінював гігант поряд зі мною) перешкодило мені забарабанити по даху кабіни й заволати до Гаррі, щоб розвертався і їхав назад до тюрми, доки ще не пізно.
Такі думки обсідали мене, коли ми з’їхали з автостради на Окружну 5, а з Окружної 5 — на Чимні-рідж-роуд. Минуло ще чверть години, і я побачив обриси даху, що вже застував зірки, та зрозумів, що ми на місці.
Гаррі перевів важіль з другої передачі на першу (я думаю, за всю поїздку він лише раз скористався найвищою передачею). Двигун від перевантаження струсонув усю вантажівку, вона задрижала так, наче теж боялася того, що чекало на нас попереду.