— Мем?
— Так, Джоне Коффі? — Слова вийшли з напівподихом, ледве прослизнули до нас у смородливе повітря кімнати. Я відчув, як напружуються м’язи на руках, ногах і спині. Десь, дуже далеко, начальник стискав мою руку, а краєм ока я бачив, що Гаррі та Брутал обійнялися, наче дітлахи, що заблукали вночі. Щось назрівало. Щось дуже велике. Усі ми це відчували, кожен по-своєму.
Джон Коффі нахилився ближче до неї. Рипнули пружини ліжка, зашурхотіло простирадло, і холодна усмішка місяця зазирнула крізь горішню шибку вікна спальні. Погляд налитих кров’ю очей Коффі обмацував повернуте догори виснажене обличчя Мелінди.
— Я бачу його, — сказав він. Звертаючись не до неї (думаю, що ні), а сам до себе. — Я бачу його й можу помогти. Не рухайтесь… зараз дуже тихо…
Він нахилявся все ближче. І ближче. На секунду його широчезне лице спинилося менш ніж за два дюйми від її обличчя. Він здійняв одну руку долонею догори, розчепіривши пальці, наче наказував чомусь зачекати… а тоді знову опустив обличчя. Його широкі гладенькі губи притислися до її губ і примусили їх розтулитися. Ще секунду мені видно було її око, що вдивлялося в простір за Коффі, сповнене чогось близького до подиву. А потім його гладенька лиса голова ворухнулася, і око теж зникло.
З тихим присвистом він втягнув повітря з глибини її легень. Так тривало секунду чи дві, а тоді під нами зрушила підлога, і весь будинок зрушив навколо нас. То був не плід моєї уяви; вони всі це відчули, вони всі про це пізніше говорили. То був якийсь хвилеподібний поштовх. З гучним гуркотом у вітальні впав якийсь важкий предмет — як виявилося згодом, то був старовинний підлоговий годинник. Гел Мурз потім здав його в ремонт, але годинник більше ніколи не показував час довше, ніж п’ятнадцять хвилин поспіль.
Десь ближче пролунав тріск і дзенькнуло, коли розбилася шибка, крізь яку до кімнати зазирав місяць. Картина на стіні — із зображенням кліпера, що мандрував одним із морів світу, — впала з гачка й грюкнулася об підлогу; скло розбилося на друзки.
Мої ніздрі вловили якийсь гарячий запах, і я побачив, що з-під ковдри, якою була вкрита Мелінда, курить дим. В одному місці ковдра швидко чорніла — біля тріпотливого горбка, що був правою ногою Меллі. Рухаючись, наче сновида, я скинув зі свого плеча руку Мурза і зробив крок до тумбочки. На ній стояла склянка з водою, оточена трьома-чотирма флаконами пігулок, що перекинулися під час струсу. Я взяв склянку й вихлюпнув воду на обвуглене місце. Воно засичало.
Коффі продовжував цілувати її, міцно, інтимно, вдихаючи і вдихаючи. Виставлену вбік руку він досі не опустив, іншу тримав на ліжку, спираючись на неї для рівноваги безмежно важкого тіла. Пальці були розчепірені; та рука нагадувала мені коричневу морську зірку.
Раптом Меліндина спина вигнулася дугою. Її рука злетіла в повітря, пальці стискалися й розтискалися спазматично. Ноги забарабанили по ліжку. А тоді щось пронизливо закричало. Знову ж таки, я це не вигадав; інші чоловіки теж чули. Бруталові здалося, що виє вовк чи койот, що втрапив лапою в пастку. Я подумав, що це нагадує крик орла. У ті часи їх можна було почути тихими ранками, коли вони ширяли у туманній височині, непорушно розпросторивши крила.
На будинок налетів порив вітру і струсонув ним удруге — і це, знаєте, було дивно, адже доти ніякого вітру й близько не спостерігалося.
Джон Коффі відхилився від Мелінди, і я побачив, що її обличчя розгладилося. Правий кутик рота більше не провисав. Очі набули нормальної форми, і жінка немовби помолодшала на десять років. Секунду-дві він із захватом дивився на неї. А потім закашлявся. Повернув голову, щоб не кашляти їй в обличчя, втратив рівновагу (це було неважко; зі своїми габаритами він балансував на краєчку ліжка: однією сідницею на ньому, однією висячи в повітрі) і повалився на підлогу. Маси його тіла було досить, щоб від цього падіння будинок струсонуло втретє. Він приземлився на коліна й похилив голову, кашляючи так, як могла би кашляти людина з останньою стадією туберкульозу.
Я подумав: «Ось зараз будуть жуки. Він викашляє їх, і цього разу хмара буде велетенською».
Але він не викашляв. Тільки продовжував кашляти, важко, з блювотними покликами, майже не знаходячи часу між загостреннями, щоб хапнути трохи повітря. Темно-шоколадна шкіра швидко сіріла. Стривожений, Брутал підійшов до нього, опустився поряд на коліно й поклав руку на широку спину, яку стрясали спазми. Бруталові рухи неначе зняли закляття — Мурз рушив до ліжка дружини й опустився на те місце, де перед тим сидів Коффі. Присутності велетня, який кашляв і задихався, він мовби й не помічав. Хоч Коффі стояв навколішки біля самих його ніг, Мурз бачив тільки дружину, яка вражено дивилася на свого чоловіка. Вона була схожа на дзеркало, з якого щойно стерли шар бруду.