Меллі оповила Джона руками і пригорнула. Кілька секунд Коффі просто стояв, дозволяв себе обіймати. А тоді підняв руку й погладив жінку по голові. З безмежною лагідністю. Обличчя в нього було незмінно сіре. Я подумав, що в нього страхітливо хворий вигляд.
Мелінда відступила від нього; її обличчя було звернене до нього.
— Дякую вам.
— Прошу, будь ласка, мем.
Вона повернулася обличчям до Гела й пішла до нього. А він її обійняв.
— Поле… — То був Гаррі. Він показав мені правий зап’ясток і постукав пальцем по склу годинника. Стрілки невпинно підбиралися до третьої. О пів на п’яту вже почне світати. Якщо ми хотіли до того часу повернути Коффі в «Холодну гору», вже скоро потрібно було вирушати. А я хотів його повернути. Частково тому, що наші шанси вийти сухими з води танули з кожною хвилиною — так, звичайно. Але також я хотів відвезти Джона туди, де зможу на законних підставах викликати йому лікаря, в разі потреби. А дивлячись на нього, я розумів, що потреба є.
Мурзи сиділи на краєчку ліжка і тримали одне одного в обіймах. Я подумав, чи не покликати Гела на приватну розмову, та потім зрозумів, що кликати його я можу до четвергового дощику, але з місця він не зсунеться. Можливо, він відірве від дружини погляд (на кілька секунд щонайбільше), коли вже сходитиме сонце, але не раніше.
— Геле, — сказав я. — Нам треба їхати.
Не дивлячись на мене, він кивнув.
Роздивлявся рум’янець, що грав на щічках його дружини, природний ненапружений вигин губ, чорні пасма, що з’явилися в її волоссі.
Я постукав його по плечу, досить сильно, щоб нехай хоч на мить, але привернути увагу.
— Геле, ми сюди не приїжджали.
— Що?..
— Ми сюди не приїжджали, — повторив я. — Пізніше поговоримо, але наразі це все, що тобі необхідно знати. Нас тут не було.
— Так, добре… — Зусиллям волі, яке, вочевидь, далося йому нелегко, він зосередив погляд на мені на декілька секунд. — Ви його вивели. Назад завести зможете?
— Думаю, так. Можливо. Але нам треба їхати.
— Звідки ти знав, що він таке може? — Однак Гел одразу ж похитав головою, неначе сам збагнув, що зараз не час для цього запитання. — Поле… дякую тобі.
— Мені не треба. Джону подякуй.
Він подивився на Джона Коффі й простягнув руку — так само, як я того дня, коли Гаррі та Персі привели Джона під конвоєм у блок.
— Дякую. Дуже тобі дякую.
Джон подивився на ту руку. Брутал доволі безцеремонно штрикнув його в бік ліктем. Джон скинувся, а тоді взяв руку й потиснув її. Догори, вниз, назад у центр, відпустив.
— Будь ласка, — хрипким голосом відповів він. Для моїх вух він звучав як голос Меллі, коли вона плеснула в долоні й наказала Джонові спустити штани. «Будь ласка» сказав він людині, яка заведеним порядком тією ж рукою візьме ручку й підпише наказ про страту Джона Коффі.
Гаррі постукав по циферблату годинника, цього разу наполегливіше.
— Бруте? — спитав я. — Готовий?
— Привіт, Брутусе, — життєрадісно сказала Мелінда, наче вперше його помітила в кімнаті. — Рада тебе бачити. Панове, а чи не хочете ви чаю? Геле, хочеш? Я можу приготувати. — І вона знову підвелася. — Я була занедужала, але тепер почуваюся добре. Вперше за багато років мені так добре.
— Дякую, місіс Мурз, але нам уже їхати треба, — відповів Брутал. — Джону давно час у ліжко.
Він усміхнувся, показуючи, що жартує. Але погляд, який він кинув на Джона, виказував таку саму стривоженість, яку відчував і я.
— Що ж… якщо ви впевнені…
— Так, мем. Ходімо, Джоне Коффі.
Брутал потягнув Джона за руку, щоб змусити його йти, і Джон пішов.
— Хвилиночку! — Мелінда виборсалася з обіймів Гела й побігла — легко, мов дівчинка, — туди, де стояв Джон. Оповила його руками і знову обійняла. А тоді намацала защібку на потилиці й витягла з ліфа нічної сорочки тонкий ланцюжок. На його кінці теліпався срібний медальйон. Мелінда простягнула його Джону, хоча той, не розуміючи, тільки дивився.
— Це Святий Христофор, — пояснила вона. — Я хочу, щоб він був у вас, містере Коффі, носіть його. Він вас оберігатиме. Будь ласка, носіть його. Заради мене.
Джон глянув на мене стурбовано, а я подивився на Гела, котрий спершу тільки руками розвів, та потім кивнув.
— Бери, Джоне, — сказав я. — Це подарунок.
Узявши медальйон, Джон накинув його на свою бичачу шию й опустив медальйон зі святим Христофором у виріз сорочки. Кашляти на той час він уже повністю припинив, але я подумав, що з виду він ще сіріший і хворіший, ніж до того.