Голос пролунав як удар батога, що розтинає повітря гарячої сухої днини… і з того, як підскочив Бред Долан, можна було подумати, що націлений той батіг був на його дупу. Він відпустив мою руку, вона гупнула на папір, і ми обидва звернули погляди до дверей.
Там стояла Елейн Коннеллі, і вигляд у неї був посвіжілий та сильний. Я вже давно її такою не бачив. Убрана була в джинси, що підкреслювали її вузькі стегна й довгі ноги; волосся перевите блакитною стрічкою. У змучених артритом руках Елейн тримала тацю — сік, яєчня-бовтанка, грінка, знову чайничок. І очі в жінки палали.
— Що це ви надумали? — спитав Бред. — Йому не можна тут їсти.
— Можна, і він їстиме, — тим самим сухим командним тоном відповіла вона. Я ще ніколи такого від неї не чув, але тієї миті щиро зрадів почутому. Я шукав у її очах страх, але не побачив ані крихти — лише лють. — А ви заберетеся звідси, і зробите це до того, як ваша тарганяча надокучливість посилиться до рівня трохи огиднішого паразита — щуруса американуса, наприклад!
Санітар зробив крок до неї. Він здавався невпевненим у собі й страшенно розлюченим водночас. Я подумав, що це небезпечне поєднання, проте Елейн із його наближенням і бровою не повела.
— Зуб даю, що знаю, хто запустив ту кляту димову сигналізацію, — загрозливо промовив Долан. — То могла бути одна стара сука з кривими лапами замість рук. Ану вийди звідси. Ми з Поликом ще не договорили!
— Для вас він містер Еджкомб, — з притиском відповіла Елейн, — а якщо я ще раз почую, як ви називаєте його Поликом, я обіцяю, що з роботою тут, у «Соснах Джорджії», ви можете попрощатися, містере Долан.
— Та за кого ти себе маєш? — Він нависав над нею й намагався розсміятися, але це йому не дуже вдавалося.
— Я себе маю, — спокійно відповіла вона, — за бабусю чоловіка, який нині обіймає посаду спікера Палати представників штату Джорджія. Чоловіка, який любить своїх родичів, містере Долан. Особливо стареньких родичів.
Усмішка зійшла з його обличчя так само, як написане зникає зі шкільної дошки, стерте вологою губкою. Я побачив невпевненість, розмисли про те, що вона блефує, страх, що не блефує, і проблиск логічного припущення: це ж легко перевірити, вона мусить про це знати, а отже, каже правду.
Раптом я розсміявся. І попри те, що мій сміх іржаво рипів, він був доречним. Бо я згадав, скільки разів Персі Ветмор погрожував нам своїми впливовими родичами, ще в ті давні погані часи. І ось уперше за моє довге-предовге життя ця погроза пролунала знову… але цього разу вона лунала на мою користь.
Бред Долан розлючено зирнув на мене, потім перевів погляд на Елейн.
— Я серйозно, — сказала вона. — Спочатку думала не чіпати вас. Я стара, так здавалося простіше. Та коли погрожують моїм друзям, не можу сидіти склавши руки. Вимітайтеся звідси. І щоб я не чула більше ні слова.
Його губи ворухнулися, наче в риби, — о, як він хотів промовити ще одне слово (може, те, що римується зі словом «падлюка»). Але не промовив. Тільки востаннє нагородив мене лихим поглядом і широкими кроками пройшов повз Елейн у коридор.
Довгим уривчастим зітханням я видихнув із грудей повітря, а Елейн поставила переді мною тацю, а потім умостилася навпроти.
— Твій онук справді спікер Палати? — запитав я.
— Так, справді.
— Тоді чому ти тут?
— Спікерові парламенту вистачає владних повноважень на те, щоб розбиратися з такими тарганами, як Бред Долан, але розбагатіти від цього він не може, — зі сміхом відповіла вона. — Крім того, мені тут подобається. Тут гарне товариство.
— Вважатиму, що це комплімент, — сказав я. І я справді так вважав.
— Поле, з тобою все гаразд? У тебе такий стомлений вигляд. — Вона простягнула руку понад столом і відгорнула волосся з мого лоба та брів. Її пальці були скоцюрблені, але дотик приємно холодив шкіру. На мить я заплющив очі. А коли знову їх розплющив, то вже дещо вирішив.
— Я в порядку. І майже закінчив. Елейн, почитаєш? — Я простягнув їй аркуші, які так незграбно позмітав зі столу. Напевно, вони переплуталися — Долан справді дуже мене налякав, — але я їх пронумерував, тож вона могла швидко поскладати в правильному порядку.
Елейн задумливо на мене подивилася, не беручи того, що я пропонував.
— Ти вже дописав?
— Уже готове ти до обіду читатимеш, — відповів я. — Авжеж, якщо взагалі зможеш розібрати, що я там накарлючив.
Після цього вона взяла сторінки й придивилася до них.
— У тебе дуже гарний почерк, навіть коли помітно, що рука втомилася, — похвалила вона. — Розбирати його буде неважко.
— А коли ти дочитаєш, я якраз допишу. До кінця зможеш дочитати за півгодини чи десь так. А потім… якщо в тебе ще буде бажання… я б хотів тобі дещо показати.