— Це щось стосується того місця, куди ти ходиш вранці й увечері?
Я кивнув.
Розмірковувала Елейн, здавалося, довгенько, та потім сама кивнула й підвелася, з аркушами в руці.
— Піду на задній двір, — сказала вона. — Сонечко сьогодні дуже тепле.
— І дракона переможено, — додав я. — Цього разу — прекрасною дамою.
Усміхнувшись, вона нахилилася й поцілувала мене в лоба, у те чутливе місце, від якого в мене завжди розбігалися тілом мурашки.
— Будемо сподіватися, — сказала. — Але, як показує мій досвід, таких драконів, як Бред Долан, важко спекатися. — Трохи повагавшись, Елейн додала: — Щасти тобі, Поле. Маю надію, тобі вдасться перемогти те, що тебе терзає.
— Я теж на це сподіваюся, — відповів я. І подумав про Джона Коффі. «Було вже не помогти, — сказав тоді Джон. — Я пробував, але було запізно».
Я з’їв яєчню, яку вона принесла, випив сік, грінку відсунув на потім. А тоді взяв зі столу ручку й заходився знову писати, востаннє, як хотілося сподіватися мені.
Одна остання миля.
Зелена.
2
Тієї ночі, коли ми привезли Джона назад у блок Е, каталка була вже не розкішшю, а необхідністю. Я дуже сумніваюся, що він зміг би подолати весь тунель на своїх двох; іти навприсядки важче, ніж випростаним, це забирає більше сил, а там стеля, трясця їй, була занизька для таких, як Джон Коффі. Я відганяв від себе думку про те, що він може звалитися на землю просто в тунелі. Як ми це пояснимо, докупи з тим, навіщо вбрали Персі в смокінг навіженого й запроторили в гамівну кімнату?
Але в нас була каталка (дякувати Богові), і Джон Коффі лежав на ній, наче кит, що викинувся на берег, доки ми пхали його назад до сходів у комору. Там він з неї зліз, похитнувся, а потім просто стояв, похиливши голову, дихаючи хрипко. Шкіра в нього була така сіра, наче його виваляли в борошні. Я подумав, що вже опівдні він опиниться в лазареті… якщо до того часу не буде мертвий.
Брутал у відчаї понуро глянув на мене. Я відповів йому таким самим поглядом.
— Ми не зможемо його понести, але допомогти можемо, — сказав я. — Ти під праву руку, я під ліву.
— А я? — спитав Гаррі.
— Іди за нами. Якщо побачиш, що завалюється назад, підштовхнеш його вперед.
— А коли й це не поможе, присядь навпочіпки там, де, за твоїми розрахунками, він має приземлитися, і пом’якшиш йому удар, — сказав Брутал.
— Господи, — процідив Гаррі, — та за тобою, Бруте, мережа водевілів «Орфей» плаче, такий ти дотепний.
— Так, у мене є почуття гумору, — скромно визнав Брутал.
Врешті-решт ми спромоглися витягти Джона нагору сходами. Мій найбільший страх був, що він знепритомніє, але цього не сталося.
— Обійди мене й подивись, чи комора порожня, — важко видихнув я до Гаррі.
— А що сказать, як там хтось є? — запитав Гаррі, протискаючись попід моєю рукою. — «Дінь-дінь, це “Ейвон”», — і забігти знов сюди?
— Не мудрагельствуй, — відповів Брутал.
Гаррі трохи прочинив двері й вистромив голову. Доки він стояв у такій позі, час для мене тягнувся нескінченно довго. Та врешті він повернувся до нас, і на обличчі в нього була мало не радість.
— Берег чистий. І все тихо.
— Сподіваймося, що так буде й надалі, — пробурчав Брутал. — Ходімо, Джоне Коффі, ще трохи, і будемо вдома.
Джонові ще вистачило сили, щоб перейти комору, але нам довелося допомагати йому долати ті три сходинки до мого кабінету, а потім я проштовхнув його в маленькі дверцята. Знову зводячись на ноги, він важко дихав, а очі набули склянистого відблиску. А ще я зі справжнім жахом помітив, що правий кут його рота опустився донизу, як у Мелінди, тоді, коли ми зайшли в кімнату й побачили її зіпертою на подушки.
Почувши нас, Дін вийшов з-за столу на початку Зеленої милі.
— Слава Богу! Я думав, ви вже не повернетесь, майже вирішив, що вас упіймали, чи начальник нашпигував вас свинцем, чи… — він урвався, бо саме помітив Коффі. — Святі коти, що це з ним? Вигляд такий, наче він помирає!
— Він не помирає… правда ж, Джоне? — Бруталові очі спалахнули, видаючи Діну попередження.
— Ясно, що ні, я хотів сказати не «помирає»… — Дін засміявся нервово. — Але, Божечку…
— Не зважай, — сказав я. — Допоможи нам довести його до камери.
Ми знову перетворилися на горбочки навколо гори, але тепер це вже була гора, яку декілька мільйонів років підточували сили природи, вивіяна й сумна. Джон Коффі просувався повільно, дихаючи ротом, як старий дідуган, що забагато курив, але все-таки він просувався.