— А Гел знає? — врешті спитала Дженіс.
— Що Джон не винуватий? Та ні, звідки йому знати.
— А він може допомогти? Якось вплинути на Крайбуса.
— Анітрохи, мила.
Вона кивнула так, наче це було очікувано.
— Тоді не кажи йому. Якщо він не може допомогти, заради Бога, не кажи йому.
— Не скажу.
Дженіс незмигно подивилася мені у вічі.
— Ти не братимеш лікарняного тієї ночі. Ніхто з вас не братиме. Ви не можете.
— Так, ми не можемо. Якщо ми будемо на місці, то бодай зробимо, щоб усе для нього минуло швидко. Хоч на це ми спроможні. Буде не так, як із Делакруа.
На одну милосердно коротку мить я побачив, як палає чорна маска на обличчі Делакруа, а під нею відкриваються припечені драглисті грудки, що були колись його очима.
— Для вас немає шляхів відступу, так? — Вона взяла мене за руку й провела нею по м’якому оксамиту своєї щоки. — Бідолашний Пол. Бідолашний старенький.
Я не сказав нічого. Ще ніколи в житті, до того чи після, мені не хотілося так розпачливо втекти від того, що чекало на мене попереду. Просто забрати Джен, спакувати один саквояж на двох і втекти світ за очі.
— Мій бідолашний старенький, — повторила вона, а тоді: — Поговори з ним.
— З ким? Із Джоном?
— Так. Поговори з ним. Дізнайся, чого він хоче.
Обдумавши її слова, я кивнув. Вона мала рацію. Втім, як і зазвичай.
7
За два дні, вісімнадцятого, Білл Додж, Генк Біттерман і ще хтось (не пам’ятаю вже, хто то був, якийсь літун) повели Джона Коффі в блок Д, митися в душі, а ми за його відсутності провели репетицію. Старого Ту-Ту на роль Джона ми не взяли; усі без слів розуміли, що це було б цинічно.
Замість нього був я.
— Джоне Коффі, — не зовсім твердим голосом промовив Брутал, поки я сидів, прикутий до Старого Іскруна, — вас засуджено до смерті на електричному стільці, вирок винесено судом присяжних, рівних вам за віком і станом…
Рівних Джонові? Яке безглуздя. Наскільки я знав, рівних йому не було на цілій планеті. А потім згадав Джонові слова, що їх він промовив, стоячи й дивлячись на Іскруна біля підніжжя сходів, що вели в мій кабінет: «Вони досі тут. Я чую їхні крики».
— Я хочу встати, — хрипко сказав я. — Розщібніть хомути, я хочу встати.
Хлопці все зробили, але я наче закляк і ще секунду не міг підвестися. Здавалося, Старий Іскрун не хоче мене відпускати.
Коли ми вже верталися назад у блок, Брутал заговорив до мене, але тихо, так, щоб не змогли почути навіть Дін і Гаррі, які розставляли за нашими спинами останні стільці.
— Були у мене в житті вчинки, якими я не пишаюся. Але оце вперше відчув, що мені світить пекло.
Я подивився на нього, щоб перевірити, чи він, бува, не жартує. Хоча я не думав, що це можливо.
— Що ти маєш на увазі?
— Ми ладнаємося вбити дар Божий, — сказав він. — Він не зробив нічого поганого ні нам, ні будь-кому. Що я скажу, коли постану перед Богом-Отцем Усемогутнім і Він попросить мене пояснити, чому я це зробив? Бо така в мене була робота? Робота?
8
Коли Джон повернувся з душової, а літуни пішли, я відімкнув його камеру, зайшов досередини й сів на ліжко поруч із ним. Брутал сидів за столом. Він підвів погляд, побачив мене в камері, але промовчав. Просто взявся знову за папірець, який на той момент мучив, безперервно облизуючи кінчик олівця.
Джон подивився на мене своїми дивними очима — налитими кров’ю, відстороненими, на межі сліз… і спокійними водночас, немовби постійний плач — це незлецький спосіб життя, а надто коли до нього звикаєш. Він навіть легенько всміхнувся. Пригадую, він пахнув милом «Айворі», був свіжий і чистий, мов немовля після вечірньої купелі.
— Привіт, начальнику, — промовив Джон, сягнув руками до моїх рук і взяв їх в обидві долоні. Зробив це з досконалою невимушеною природністю.
— Привіт, Джоне. — У горлі муляв клубок, і я спробував його проковтнути. — Мабуть, ти розумієш, що вже наближається час. Ще кілька днів.
Він не сказав нічого, тільки сидів і дивився на мої руки у своїх долонях. Зараз, озираючись назад, я думаю, що вже тоді зі мною почало щось відбуватися, але я був занадто зациклений (і розумом, і почуттями) на виконанні своїх обов’язків, тож нічого не помітив.