Тепер я переступив поріг камери, у супроводі Гаррі та Діна. Обидва були бліді й зажурені.
— Джоне, ти готовий? — спитав я.
Він кивнув.
— Так, начальнику. Здається.
— Гаразд. Я маю дещо сказати перед тим, як підемо.
— Кажіть усе, що треба, начальнику.
— Джоне Коффі, як представник суду…
Я промовив усе до кінця, а коли закінчив, Гаррі Тервілліґер вийшов наперед, став біля мене і простягнув руку. Джона це здивувало, але за мить він усміхнувся й потиснув її. Дін, який ще сильніше зблід, простягнув свою наступною.
— Ти не заслуговуєш на таке, Джонні, — хрипко промовив він. — Мені шкода.
— Буде гаразд, — сказав Джон. — Це зараз важко; а трошки ще, і буде гаразд.
Він підвівся, і медальйон зі святим Христофором, який подарувала йому Меллі, гойднувся з-за пазухи.
— Джоне, я мушу це забрати, — сказав я. — Можу надіти на тебе після… після, якщо захочеш, але зараз доведеться зняти.
Ланцюжок і медальйон були срібні, і коли Джек Ван Хей увімкне струм, вони можуть приплавитися до шкіри страченця. Та навіть якщо цього не станеться, у них є властивість гальванізуватися, і залишиться щось на кшталт випаленої фотографії медальйона на шкірі його грудей. Я вже бачив таке раніше. За свої роки на Милі я бачив майже все. Більше, ніж для мене було корисно. Тепер я це знаю.
Він зняв ланцюжок через голову й поклав мені на долоню. Я сховав медальйон у кишеню і сказав йому виходити з камери. Потреби перевіряти його голову, щоб пересвідчитися, чи буде контакт надійним, а індукція — доброю, не було жодної; його голова була лиса, як коліно.
— Знаєте, начальнику, я сьогодні вдень заснув і побачив сон, — сказав він. — Мені снилася мишка Дела.
— Справді, Джоне? — Я став від нього ліворуч. Гаррі зайняв місце праворуч. Дін замкнув наш стрій ззаду, і ми попрямували Зеленою милею. Для мене то був останній мій похід Милею з арештантом.
— Угу, — сказав він. — Мені снилося, що він у тому місті, про яке казав начальник Говелл, у тому Мишовіллі. Снилося, що там дітлахи, вони сміялися з його фокусів! Ой! — І він сам засміявся на згадку про це, та потім посерйознішав. — Мені снилося, що там ті дві біляві дівчинки. Вони сміялися теж. Я обійняв їх, і з їхнього волосся не текла кров, вони були живі-здорові. Ми всі дивились, як Містер Джинґлз котить тую котушку, і ми так сміялися. Животики надривали.
— Невже? — Я думав, що не зможу цього витримати, просто не зможу, не стане сил. Я заплачу чи закричу, чи, може, серце розірветься від горя, і так усе скінчиться.
Ми зайшли в мій кабінет. Джон секунду чи дві роздивлявся навколо, а потім без вказівок опустився на коліна. Гаррі в нього за спиною подивився на мене зацькованим поглядом. Дін був білий, мов папір.
Я став на коліна поріч із Джоном і подумав, що тут вимальовується дивний поворот: після всіх тих ув’язнених, яким я допомагав підвестися з колін, щоб вони могли закінчити свою подорож, цього разу, скоріше за все, це мені знадобиться рука допомоги. В кожнім разі, таке в мене було відчуття.
— Чого нам просити в молитві, начальнику? — спитав Джон.
— Сили, — навіть не думаючи, відповів я. А тоді заплющив очі й проказав: — Господи, Боже, Володарю Сил, будь ласка, допоможи нам закінчити те, що ми розпочали, і прийми цього чоловіка, Джона Коффі — як напій, тільки пишеться інакше, — на небо, і подаруй йому мир. Будь ласка, допоможи нам провести його так, як він на це заслуговує, і нехай усе пройде як слід. Амінь.
Я розплющив очі й подивився на Діна та Гаррі. Обидва вже трохи оговталися. Можливо, ті кілька секунд допомогли їм перевести дух. У тому, що так подіяла моя молитва, сумніваюся.
Я почав підводитись, і тут Джон ухопив мене за руку. Він подивився на мене боязким і водночас сповненим надії поглядом.
— Я згадав молитву, якої хтось мене навчив, коли я був маленький, — сказав він. — Здається, згадав. Можна скажу?
— Авжеж, Джоне, кажи, — озвався Дін. — Часу в нас ще багато.
Джон заплющив очі й зосереджено насупився. Я очікував дитячого «Зараз спати я лягаю і молитву промовляю» чи, може, «Отче наш» із переплутаними словами. Але я помилився; тих слів, що їх він почав говорити, я ніколи не чув, ані доти, ані опісля, хоча ні слова, ні емоції в них не були особливо незвичними. Піднісши складені долоні до заплющених очей, Джон Коффі промовив:
— Мій Ісусику маленький, поможи мені, рідненький. Ти на мене подивися, за сирітку помолися. Дай мені побільше сили, проведи аж до могили. Амінь.