— Тихіше, сер, — сказав я, не озираючись. — Ми виконуємо страту, і не ви нею керуєте.
— І не ти керував, коли його впіймали, ти, баняк з кишками, — прошепотів Гаррі. Гаррі помер 1982 року, йому було близько вісімдесяти. Старий уже був. Звісно, не моїх літ, але до таких узагалі мало хто доживає. Його вбив рак кишечника.
Нахилившись, Брутал витяг із відерця кружало губки. Натиснув на неї пальцем і лизнув кінчик, але це було зайве; я й так бачив, що з тієї коричневої потвори скрапує вода. Брутал вклав губку в шолом, а потім приладнав його на голові у Джона. І я вперше побачив, що Брутал теж зблід — білий, мов тісто, був, наче от-от знепритомніє. Я згадав, як він казав, що вперше в житті відчуває загрозу пекла, бо ми намірялися знищити дар Божий. Раптом мене так занудило, що я ледь не виблював. Стримався лише силою волі. Вода з губки стікала по щоках Джона.
Дін Стентон затягнув ремінь — цього разу на максимальну довжину — на Джонових грудях і передав мені. Ми стількох зусиль доклали, щоб спробувати захистити Діна в ніч нашої вилазки, бо в нього були діти, не знаючи, що жити йому залишалося менш ніж чотири місяці. Після Джона Коффі він подав заяву на переведення подалі від Старого Іскруна, у блок С, а там засуджений вдарив його в горло заточкою й випустив кров його життя на брудну дощану підлогу. Причини я так і не дізнався. Мабуть, ніхто не дізнався. Зараз, коли я озираюся на ті часи, Старий Іскрун здається породженням облудності, таким смертоносним втіленням навіженства. Ми тендітні, мов щойно видуте скло, навіть за найкращих обставин. А вбивати одне одного газом і електрикою, та ще й холоднокровно? Навіженство. Жахіття.
Брутал перевірив ремінь і відступив на крок назад. Я чекав, коли він заговорить, але він мовчав. А коли він схрестив руки за спиною і став у стійку «вільно», я зрозумів, що не заговорить. Мабуть, не міг. Мені здавалось, я теж не зможу, але я глянув на Джонові очі, нажахані, сповнені сліз, і зрозумів, що мушу. Навіть якщо через це буду рокований на вічні муки, я мушу.
— Позиція два, — сказав я таким хрипким голосом, що сам насилу його впізнав.
Шолом загудів. Десять довгих пальців здійнялися з кінців широких билець і напружено розійшлися в усі боки. Їхні кінчики здригалися. Великі коліна намагалися злетіти догори, як поршні, але затискачі на щиколотках тримали. На стелі вибухнули три лампочки — Пах! Пах! Пах! Від цих звуків Марджорі Деттерик пронизливо закричала і знепритомніла в чоловікових обіймах. Вона померла в Мемфісі через вісімнадцять років. Гаррі надіслав мені газетний некролог. Трамвайна аварія.
Джона кинуло вперед, на ремінь, що оперізував груди. На якусь мить його очі зустрілися з моїми. Сповнені усвідомлення; я був останнім, кого він побачив перед тим, як ми скинули його з краю світу. А потім він знову впав на спинку стільця, шолом трохи перекосився на голові, з-під нього сочився димок, більше схожий на змішану з попелом імлу. Але загалом, ви знаєте, все минуло швидко. Сумніваюся, що безболісно, як завжди заявляють поборники стільця (хоча випробувати, чи справді це так, на собі не погодяться навіть найскаженіші з них), але швидко. Руки обм’якли, півмісяці біля основи нігтів, раніше синювато-білі, тепер набули густонасиченого баклажанного відтінку, завитки диму підіймалися від щік, досі мокрих від солоної води з губки… і його сліз.
Останніх сліз Джона Коффі.
11
Я був у нормальному стані, поки не дістався домівки. На той час уже розгорівся світанок, щебетали пташки. Я припаркував свою колимагу, вибрався з неї, піднявся сходами заднього ґанку, і раптом на мене вдруге за все життя накотило страшне відчуття горя. Його викликала думка про те, як він боявся темряви. Я згадав про нашу першу зустріч, як він спитав, чи залишаємо ми на ніч світло увімкненим, і ноги мене зрадили. Я сів на ґанок, поклав голову на коліна й розплакався. Відчуття було таким, наче плачу не за Джоном, а за нами всіма.
Надвір вийшла Дженіс, сіла поряд зі мною. Обійняла мене за плечі.
— Ти ж не завдав йому більшого болю, ніж вимушений був, так?
Я похитав головою — ні.
— І він хотів піти.
Я кивнув.
— Ходімо всередину, — сказала вона, допомагаючи мені підвестися. Це нагадало мені, як Джон допоміг, коли ми помолилися разом. — Ходімо, вип’єш кави.
Так я і зробив. Минув перший ранок, потім перший день, потім була перша зміна на роботі. Час забирає все, хочеш ти цього чи ні, час усе відносить геть, і зрештою залишається тільки темрява. Часом у тій темряві ми зустрічаємо інших, а часом втрачаємо їх знову. Це все, що я знаю, крім того, що це сталося 1932 року, коли в’язниця штату була ще в «Холодній горі».