З пакета на столі я витяг котушку, яку розфарбував сам — не олівцями, а фломастерами, винаходом, про який 1932-го могли тільки мріяти. Однак ефект був той самий. Котушка вийшла яскравою, як і в Дела, а може, навіть яскравішою. «Messieurs et mesdames, — подумав я. — Bienvenue au cirque du mousie!»
Я знову присів навпочіпки, і Містер Джинґлз збіг з моєї долоні. Навіть такий старезний, він, як і раніше, був одержимий тою котушкою. З моменту, як я витяг її з пакета, він прикипів до неї поглядом. Я покотив її нерівною скабчастою поверхнею долівки, і він притьмом погнався слідом. З колишньою швидкістю він уже не бігав, і на шкутильгання боляче було дивитися, але чого б то він був спритним і не спотикався? Як я вже казав, він був старезний, мишачий Мафусаїл. Шістдесят чотири роки щонайменше йому сповнилося.
Він дістався котушки, яка вдарилася об стіну й відскочила. Обійшов її, та й ліг на бік. Елейн смикнулася, хотіла піти до нього, але я її зупинив. За секунду-дві Містер Джинґлз піднявся на лапи. Повільно, дуже повільно він покотив носом котушку до мене. Коли він з’явився вперше (я знайшов його на сходах, що вели до кухні, — він лежав, наче подолав далеченну відстань і подорож геть його виснажила), то ще міг вести котушку лапами, як і багато років тому на Зеленій милі. Але тепер йому це було не до снаги: задні лапи вже не тримали. Зате ніс залишався вправним, як і колись. Тільки мишак мусив переходити від одного краю котушки до іншого, щоб тримати її рівно за курсом. Коли він дістався до мене, я підняв його з долівки (такого легенького, не важчого тепер за пір’їнку) однією рукою, а котушку — другою. А погляд його блискучих оченят не відривався від неї.
— Поле, не роби так більше, — надламаним голосом попросила Елейн. — Я не витримаю на нього дивитися.
Я розумів її почуття, але подумав, що дарма вона про це просить. Він обожнював ганятися за котушкою і приносити її; стільки років минуло, а він незмінно це обожнював. Не всім нам так пощастило з пристрастями.
— У пакеті ще є льодяники, — сказав я. — «Канадські м’ятні». Здається, він їх досі любить — коли йому простягаю цукерку, нюхає й нюхає, ніяк не може спинитися. Але їсти їх більше не може, травлення погане. Я йому натомість грінки приношу.
Я знову присів, відламав маленький шматочок від грінки, яку прихопив на сонячній терасі, й поклав на підлогу. Містер Джинґлз понюхав його, а потім узяв передніми лапами й заходився їсти. Хвіст акуратно оповивав його задні лапи. Доївши, мишак вичікувально подивився вгору.
— Ми, старі шкарбани, ще можемо здивувати своїм апетитом, — сказав я Елейн і простягнув їй грінку. — Тепер ти спробуй.
Вона відломила ще шматочок і кинула на підлогу. Містер Джинґлз наблизився до нього, понюхав, глянув на Елейн… а тоді взяв і почав їсти.
— Бачиш? Він знає, що ти не літунка.
— Поле, звідки він прийшов?
— А й гадки не маю. Якось вранці я вийшов на ранню прогулянку, а він тут, лежить на сходах до кухні. Я миттю зрозумів, що це за миша, але щоб усе-таки впевнитися, взяв у пральні з рукодільного кошика котушку. І роздобув йому коробку з-під сигар. Вимостив найм’якшою ватою, яку тільки зміг знайти. Я думаю, він як ми, Еллі. Більшість днів — одна суцільна болячка. Та все ж він не втратив цікавості до життя. Він досі любить свою котушку й любить, коли його відвідує старий товариш по блоку. Шістдесят років я носив історію Джона Коффі в собі, шістдесят і більше, а тепер ось її розповів. Я здогадувався, що саме для того він і повернувся. Нагадати, що часу вже обмаль і я маю поквапитися з писанням. Бо я вже, як він, — на півдорозі.
— На півдорозі куди?
— Ну, туди, — відповів я, і ми якийсь час мовчки дивилися на Містера Джинґлза. А тоді (навіть не знаю, з якої причини, тому не скажу) я знову кинув котушку, хоч Елейн і просила мене цього не робити. Можливо, лише тому, що він ганявся за котушкою так, як старі люди займаються сексом, — повільно, обережно, по-своєму; нехай вам і не хочеться на це дивитися, таким молодим і переконаним, що коли прийде старість, для вас зроблять виняток, але їм усе одно хочеться.
І знову Містер Джинґлз кинувся наздоганяти котушку, з помітним болем і так само помітним (принаймні для мене) старим нав’язливим задоволенням.
— Сльодяні віконця, — прошепотіла Елейн, проводжаючи його поглядом.
— Сльодяні віконця, — усміхаючись, погодився я.
— Джон Коффі доторкнувся миші так само, як він доторкнувся до тебе. Він не просто вилікував тебе від хвороби, він зробив тебе… що, стійким?
— Думаю, це слово не гірше за інші.
— Стійким до того, що зрештою підкошує людей, як терміти точать дерева. Тебе… і його. Містера Джинґлза. Коли він узяв Містера Джинґлза у складені човниками долоні.