Брутал засунув руку в шухляду столу над отвором для колін і витяг звідти велику книгу в шкіряній палітурці зі словом «ВІДВІДУВАЧІ», витисненим сухозліткою спереду на обкладинці. Зазвичай та книга від початку одного місяця до іншого залишалася в шухляді. Коли до когось із в’язнів приходили відвідувачі (крім адвоката і священика), він ішов у кімнату біля великої їдальні, виділену спеціально для цієї мети. «Аркада», так ми її називали. Не знаю, чому.
— Ти що це, чорт забирай, надумав? — спитав Дін Стентон і подивився понад краєм окулярів на те, як Брутал розгортає книгу й урочисто перекидає сторінки з іменами та прізвищами відвідувачів, що роками приходили до людей, нині вже покійних.
— Виконую наказ дев’ятнадцять, — пояснив Брутал, знайшовши поточну сторінку. Потім узяв олівця й лизнув кінчик — неприємна звичка, від якої його ніяк не могли відучити, — і приготувався писати. У наказі дев’ятнадцять було сказано просто: «Кожен відвідувач блока Е має показати жовту перепустку від адміністрації й зареєструватися в журналі відвідувань».
— Він з глузду зсунувся, — сказав мені Дін.
— Перепустки він нам не показав, але так і бути, заплющу на це очі, — Брутал лизнув кінчик олівця ще раз, на удачу, і записав 21:49 у графу під заголовком «ЧАС ВХОДУ».
— Авжеж, чому ні, для мишей начальство робить поблажки, — сказав я.
— Звісно, робить, — погодився Брутал. — У мишей нема кишень.
Він озирнувся, щоб подивитися на годинник, що висів на стіні за столом, і вписав 22:01 в графу «ЧАС ВИХОДУ». Довший проміжок між цими двома цифрами називався «ІМ’Я ТА ПРІЗВИЩЕ ВІДВІДУВАЧА». Хвильку поміркувавши (мабуть, збирав докупи свої обмежені граматичні можливості, бо ідея в нього з’явилася ще раніше, я в цьому впевнений), Брутус Говелл ретельно написав «ПАРОПЛАВ ВІЛЛІ». Так у ті часи більшість людей називали Міккі Мауса. Це через той перший звуковий мультик, де він підкочував очі, вихляв стегнами й гудів у гудок у рубці пароплава.
— Ось так, — Брутал з виляском згорнув книгу й повернув її в шухляду, — все чудово й різнокольорово.
Я розсміявся, але Дін, який завжди до всього ставився серйозно, навіть коли розумів жарт, насупився й почав несамовито протирати окуляри.
— Якщо хтось побачить, тобі перепаде. — Повагавшись, він додав: — Хтось не той. — Знову повагався, короткозоро оглянувся навколо, немов очікував побачити, як на стінах виростають вуха, і тільки тоді закінчив: — Наприклад, хтось такий, як Персі Поцілуй-Мене-В-Зад-І-Вйо-До-Раю Ветмор.
— Ха, — сказав Брутал. — Того дня, коли Персі Ветмор вмоститься своїми вузькими булками за цим столом, я подам рапорт на звільнення.
— Тобі й не доведеться, — запевнив його Дін. — Тебе звільнять за жартики в книзі відвідувань. Якщо Персі нашепоче що треба кому треба. А він може. Ти ж знаєш.
Брутал сердито зиркнув на нього, але промовчав. Мені подумалося, що тієї ж ночі він витре все, що написав. А якщо не витре, це зроблю я.
Наступного вечора, зводивши спершу Біттербака, а тоді Президента до блока Д у душ для в’язнів після того, як звичайних мешканців тюрми позамикали, Брутал спитав мене, чи не слід нам пошукати Пароплава Віллі в гамівній кімнаті.
— Та, мабуть, варто, — погодився я. Напередодні ввечері ми порядно посміялися через ту мишку, але я розумів, що коли ми з Бруталом знайдемо її там, у гамівній кімнаті (а особливо якщо знайдемо гніздо, яке вона влаштувала собі в повстяних стінах), ми її приплеснемо. Краще вбити розвідника, навіть якщо він такий кумедний, ніж потім жити з паломниками. А ще, мабуть, не варто й казати, що жоден із нас не бридився вбивством якоїсь миші. Вбивати щурів було, зрештою, нашим прямим обов’язком, за який нам платила держава.