Однак Делакруа зміни не помітив; він знову втиснувся в стіну камери, підтягнув коліна до грудей. Очі в нього все росли й росли, аж доки не зайняли половину обличчя. Мишак видряпався на лисе тім’я й засів там. Не знаю, чи пам’ятав він, що теж має причину не довіряти Персі. Але в мене виникло таке враження, що пам’ятав. А може, просто внюхав страх французика й на нього відреагував.
— Так, так, — проказав Персі. — Едді, я так бачу, в тебе приятель з’явився.
Делакруа спробував було відповісти — здогадуюся, що якоюсь пустою погрозою про те, що він зробить із Персі, якщо той чіпатиме його нового друга, — але не зміг. Його нижня губа злегка затремтіла, та й по всьому. А от Містер Джинґлз на вершечку його голови не тремтів. Він сидів непорушно, задні ноги — у волоссі Делакруа, а передні спиралися на лисину. І дивився на Персі, наче оцінював його поглядом. Так, як ви оцінюєте давнього ворога.
Персі глянув на мене.
— А це не та миша, за якою я ганявся? Ну, яка в гамівній кімнаті живе?
Я кивнув. Був у мене здогад, що з часів тієї останньої гонитви Персі новоспеченого Містера Джинґлза не бачив. І тієї миті не виявляв бажання поганятися ще раз.
— Так, це вона, — відповів я. — Тільки от Делакруа каже, що її звати Містер Джинґлз, а не Пароплав Віллі. Каже, що мишак йому сам на вухо нашепотів.
— Та невже, — сказав Персі. — Чудасія, та й годі. Правда ж?
Я майже очікував, що от-от він витягне кийка й візьметься постукувати ним по ґратах, нагадуючи Делакруа, хто тут головний. Але Персі просто стояв, узявши руки в боки, й зазирав у камеру.
І раптом, ні сіло ні впало (принаймні виразити причину словами я б не зміг), я сказав:
— Персі, Делакруа попросив у нас коробку. Здається, він думає, що миша в ній облаштує собі спальню. Що він зможе її тримати в себе в камері як хатнього улюбленця. — Я приправив голос солідною порцією скептицизму й радше відчував, ніж бачив, що Гаррі здивовано на мене вирячився. — Що ти про це думаєш?
— Я думаю, що вона йому насере в ніс, коли він спатиме, і здрисне, — абсолютно спокійно проказав Персі, — але ж цього французик і добивається. Я недавно в Ту-Ту на візку бачив симпатичну коробку з-під сигар. Але не знаю, чи він її віддасть. Може п’ять центів захотіти. Або цілих десять.
Я ризикнув поглянути на Гаррі й побачив, що в нього роззявився рот. Переміна була не зовсім така, як з Ебенізером Скруджем різдвяного ранку, після того як з ним попрацювали привиди. Але близько до неї, чорт забирай.
Персі нахилився ближче до Делакруа, втиснувся обличчям між ґрати. Делакруа зіщулився ще більше. Присягаюсь, якби він міг, то зіллявся б із тією стіною.
— Гей, мугирило, маєш п’ять чи цілих десять центів за сигарну коробку заплатити? — спитав Персі.
— Я мати чотири пенні, — сказав Делакруа. — Я дати їх за коробка, якщо вона гарна. S’il est bon.
— От що, — вирішив Персі. — Як той беззубий старий сутенер продасть тобі ту коробку з-під «Корони» за чотири центи, я тобі вкраду в лазареті трохи вати, вимостиш. Цілий мишачий «Гілтон» тут у нас буде, доки не прийде кирдик. — Він перевів погляд на мене. — Сказали написати рапорт зі щитової про Біттербака. Поле, у тебе в кабінеті є ручки?
— Так, звісно, — кивнув я. — І бланки теж. Візьми в шухляді зліва.
— Тоді все тіп-топ, — і він перевальцем пішов.
Ми з Гаррі перезирнулися.
— Думаєш, він хворий? — спитав Гаррі. — Пішов до лікаря, і виявилося, що жити йому лишилося три місяці?
Я йому відповів, що найменшої гадки не маю про те, що з Персі. Тоді це була щира правда, і ще деякий час по тому, але про це я довідався лише з часом. А за кілька років у мене відбулася цікава розмова за вечерею з Гелом Мурзом. На той час ми вже могли говорити вільно: він вийшов на пенсію, а я працював у колонії для хлопців. Вечеря була однією з тих, за якою ви забагато п’єте й замало їсте, і тому розв’язуються язики. Гел розповів мені, що Персі приходив скаржитися на мене й на життя на Милі в цілому. Це сталося одразу по тому, як у блоці з’явився Делакруа й ми з Бруталом не дали Персі забити його до півсмерті. Але найбільше Персі збісило те, що я йому наказав забиратися з очей. Він вважав, що особа, наближена до губернатора, не може миритися з таким поводженням.
Що ж, розказував мені Мурз, він скільки міг стримував Персі. Та коли стало зрозуміло, що Ветмор смикає за ниточки, щоб мені оголосили догану й щонайменше перевели в іншу частину в’язниці, він, Мурз, викликав Персі до себе в кабінет і сказав: якщо той припинить розгойдувати човен, Мурз поставить його на чолі страти Делакруа. Що його фактично розмістять поряд із самим стільцем. Я головуватиму, як завжди, але свідки цього не знатимуть; для них усе матиме такий вигляд, ніби містер Персі Ветмор командує парадом. Мурз пообіцяв не більше, ніж ми вже обговорювали і з чим я погодився. Але Персі цього не знав. Він пристав на те, щоб облишити погрози щодо мого переведення, й атмосфера в блоці Е набагато покращала. Ветмор навіть погодився, щоб Делакруа залишив собі заклятого ворога Персі в ролі камерного улюбленця. Дивовижно, які разючі переміни відбуваються з деякими людьми, коли їм дати правильний стимул; у випадку Персі начальникові Мурзу довелося пообіцяти небагато — всього-на-всього шанс забрати в лисого французика життя.