Щодо цього Персі знову похмуро кивнув.
— Надінь це, — Гаррі показав на робу в ногах ліжка. Її витягли з коричневого пакувального паперу, в який вона була загорнута, але не розгортали, так вона й лежала, складена ще в тюремній пральні. З одного рукава сорочки стирчала пара білих бавовняних боксерських трусів, з іншого — пара білих шкарпеток.
Вортон наче й радий би був послухатись, але без сторонньої допомоги не міг упоратися із завданням. Труси він натягти зумів, та коли дійшло до штанів, усе поривався засунути обидві ноги в одну холошу. Зрештою Дін йому допоміг: скерував ноги в потрібні холоші й підсмикнув штани на ньому вгору, застебнув ширіньку й пояс. Вортон, щойно побачив, що за нього все робить Дін, облишив спроби й просто стовбичив на місці. Порожнім поглядом він витріщався на протилежний бік палати, з мляво повислими руками, і нікому навіть на думку не спало, що він махлює. Не з надією втекти (я не вірю, що він міг на це сподіватися), а тільки з надією наробити якомога більшого гармидеру, коли для цього настане слушний час.
Документи підписали. Вільям Вортон, який перейшов у власність округу, щойно його заарештували, тепер став власністю штату. Його повели донизу чорним ходом, через кухню, під конвоєм. Він крокував з опущеною головою, звісивши руки з довгими пальцями. Коли його кашкет упав уперше, Дін підняв його й начепив йому на голову. Удруге вже він просто запхав кашкет собі в задню кишеню штанів.
Ще один шанс здійняти переполох у Вортона був у «диліжансі», коли на нього надівали кайдани. Але він ним не скористався. Якщо Вортон умів думати (а я й досі цього не певен, а навіть якщо й умів, то наскільки добре), він, напевно, подумав, що для порядного гармидеру простір затісний і забагато наглядачів. Тож ланцюги начепили: один комплект на ноги, а інший (як потім виявилося, задовгий) — на зап’ястки.
Поїздка до «Холодної гори» забрала годину. Весь той час Вортон сидів на лівій лавці ближче до кабіни, з пониклою головою, теліпаючи скутими руками між колін. Вряди-годи він тихо помукував, розповідав Гаррі, а Персі навіть ненадовго вийшов зі свого стану понурої задуми, щоб сповістити — у того мугирила з нижньої відкопиленої губи скрапувала слина, по краплі, доки на підлозі не набігла ціла калюжа. Як у собаки, в якого гарячої літньої днини крапає з кінчика язика.
На територію в’язниці вони заїхали крізь південні ворота — мабуть, мою машину проминули. Вартовий південного пропускного пункту відчинив великі ворота між автостоянкою і прогулянковим подвір’ям, і фургон покотив далі. На подвір’ї було нелюдно; мало хто гуляв, майже всі в той час сапали на городі. Якраз був час гарбузів. Фургон проїхав прямо до блока Е й зупинився. Водій відчинив двері й сказав, що повезе машину до механіків, поміняти масло; приємно було попрацювати разом. Додаткові наглядачі поїхали у фургоні, двоє сиділи в задній частині та їли яблука, а відчинені дверцята погойдувалися в повітрі.
Відтак Дін, Гаррі та Персі залишилися з одним закутим у ланцюги в’язнем. Цього мало вистачити — і вистачило б, якби їхню пильність не приспав той худий, мов жердина, сільський парубок, що стояв на землі, з похиленою головою, весь у ланцюгах, які оповивали його руки й ноги. Вони провели його близько дванадцяти кроків до дверей блока Е, розділившись на дві шеренги, як завжди, коли ми вели в’язнів Зеленою милею. Гаррі йшов ліворуч, Дін — праворуч, а Персі замикав, з кийком у руці. Мені про це ніхто не казав, але я знав, чорт забирай, що він його витяг; Персі обожнював той пекановий дрючок. Що ж до мене, то я сидів у камері, яка мала стати домівкою для Вортона до того самого часу, коли настане йому пора переміститися туди, де гаряче. То була перша камера праворуч, якщо йти коридором до гамівної кімнати. У руках я тримав планшетку й не міг думати ні про що, крім як штовхнути свою заготовлену промову й забратися до дідька. Біль у паху знову наростав, і мені хотілося тільки одного — піти до себе в кабінет і дочекатися, коли він ущухне.
Дін зробив крок уперед, щоб відімкнути двері. Зі зв’язки на поясі він вибрав потрібного ключа і вставив його в замок. Вортон ожив тієї миті, коли Дін прокрутив ключа й натиснув на клямку. Від пронизливого белькотливого крику (схожого на клич армії південців), який він видав, Гаррі знерухомів на місці, а Персі Ветмор вийшов із ладу практично до кінця сутички. Я те виття почув крізь прочинені двері, але спочатку й думки не виникло, що так може кричати людина; подумав, що на подвір’я пробрався якийсь собака і хтось його вдарив — може, якийсь капосний в’язень врізав сапкою.