Ми вийшли з кімнати з телеком (навіть з іронією не можу удостоїти її тією іншою назвою) разом, я старався крокувати нога в ногу з нею, а вона йшла поволі й болісно-обережно. У будинку панувала тиша, тільки стогнав хтось за зачиненими дверима, схоплений у лабета кошмарним сном.
— Як думаєш, ти зможеш заснути? — спитала Елейн.
— Так, думаю, що зможу, — відповів я. І, звісно ж, не зміг; до сходу сонця лежав у ліжку, думаючи про «Поцілунок смерті». Перед очима стояв Річард Відмарк, він божевільно гигикав, прив’язував стареньку до візка і спускав додолу сходами. «Скигліям туди й дорога», — повідомляв він їй, а потім на місці його обличчя проступало лице Вільяма Вортона, такого, яким він з’явився того дня в блоці Е та на Зеленій милі. Вортон гигикав, як Відмарк. Вортон верещав: «А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?»
Сніданком я після такого не заморочувався; просто спустився сюди, в сонячну кімнату, і знову почав писати.
Привиди? Авжеж.
Я все знаю про привидів.
2
— Уї-ї-ї, хлоп’ятка! — реготав Вортон. — А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?
З криками й сміхом він узявся далі душити Діна ланцюгом. А чом би й ні? Вортону було відомо те, що знали Дін, і Гаррі, і мій друг Брутус Говелл. Підсмажити людину вони можуть лише раз.
— Бий його! — пронизливо кричав Гаррі Тервілліґер. Він боровся з Вортоном, намагався зупинити, поки все не зайшло надто далеко, але Вортон скинув його з себе, і тепер Гаррі силкувався звестися на ноги. — Персі, бий його!
Але Персі тупо стовбичив на місці: кийок у руці, очі широкі, як супові миски. Він обожнював той клятий дрючок, і ось нарешті випав той шанс, якого він так довго чекав, могли б подумати ви, мрію про який плекав із дня своєї появи у виправній колонії «Холодна гора»… але зараз, коли така золота нагода була перед ним, він з переляку розгубився. Бо то був не якийсь нажаханий французик, як Делакруа, чи чорношкірий велетень, який наче й не усвідомлював себе у своєму тілі; то був диявол у плоті.
Я вибіг із камери Вортона, гублячи планшетку й витягаючи пістолет 38-го калібру. Вдруге за той день я забув про інфекцію, що припікала внизу живота. Згодом, коли хлопці розповіли мені історію про байдуже обличчя й затуманені очі Вортона, я не піддав її жодним сумнівам. Але Вортон, якого я побачив тієї миті, був зовсім не такий. Те, що я побачив, було обличчям тварини — не розумної, а сповненої підступності… і мерзотності… і радості. Так. Він робив те, для чого був створений. Місце та обставини значення не мали. А ще я побачив червоне, розпухле обличчя Діна Стентона. Він помирав на моїх очах. Вортон угледів пістолет і розвернув Діна так, щоб я не міг у нього не влучити, якщо стрілятиму. Понад Діновим плечем горіло одне блакитне око, кидаючи мені виклик: мовляв, стріляй. Інше око Вортона було прикрите Діновим волоссям. Позаду них маячів Персі, нерішучий, із наполовину здійнятою палицею, застиглою в руці. Та раптом прохід дверей на тюремне подвір’я заповнило собою диво у плоті: Брутус Говелл. Останнє обладнання лазарету нарешті перенесли, і він забіг до нас запитати, хто хоче кави.
Брутус діяв, ні секунди не вагаючись, — відштовхнув Персі так, що той гепнувся об стіну, аж зуби клацнули, витяг із петлі власного кийка й гахнув ним по потилиці Вортона з усією силою своєї м’язистої правої руки. Пролунало глухе «хок!», порожній звук, наче під черепом у Вортона зовсім не було мозку, і ланцюг навколо Дінової шиї врешті ослаб. Вортон повалився на підлогу, як мішок із борошном, і Дін відповз геть, хрипко кашляючи та притискаючи руку до горла. Очі в нього вилазили з орбіт.
Я впав біля нього навколішки, та він лише несамовито похитав головою.
— Гаразд, — проскрипів він. — Подбайте… його! — Порухом голови він показав на Вортона. — Замкніть! Камера!
Я подумав, що після того, як його угрів Брутал, Вортону не камера потрібна була, а домовина. Але не з нашим щастям. Вортон був в ауті, але далеко не мертвий. Він лежав, розпластавшись на боці, з відкинутою рукою, кінчики пальців торкалися лінолеуму Зеленої милі, очі були заплющені, дихання повільне, проте рівномірне. У нього навіть легка погідна усмішка на губах грала, неначе він заснув, слухаючи улюблену колискову. З волосся сочився струмочок крові й плямував комір нової тюремної сорочки. От і все.
— Персі! — покликав я. — Допоможи мені.
Але Персі не ворухнувся. Він так і стояв нерухомо біля стіни, зирячи широчезними отетерілими очима. Думаю, він навіть не до кінця усвідомлював, де перебуває.
— Персі, твою ж матір, бери його!
Після цього він заворушився, Гаррі йому допоміг. Разом ми відволокли непритомного містера Вортона в його камеру, а Брутал тим часом допоміг Дінові зіп’ястися на ноги й підтримував його, лагідно, неначе рідна мати, доки Дін, склавшись навпіл, судомно втягував у легені повітря.