Отямилася наша новоприбула важка дитина тільки за три години. Та очунявши, Вортон не виказав жодних наслідків від убивчого удару, яким його нагородив Брутал. Він прийшов до тями так само, як рухався, — швидко. Щойно валявся на ліжку, вирубаний, а вже наступної миті стояв біля ґрат (ступав він м’яко й нечутно, ніби кіт) і витріщався на мене — я сидів за столом чергового й писав рапорт про інцидент. Коли зрештою відчув на собі чийсь погляд і підвів очі від аркуша, Вортон шкірив до мене почорнілі гнилі зуби, серед яких уже кількох бракувало. Від цього видива мені стало трохи не по собі. Я намагався цього не виказати, але гадаю, він помітив.
— Гей, сраколизе, — гукнув він. — Ти наступний. І більше я не промажу.
— Здрастуй, Вортоне, — сказав я якомога рівнішим тоном. — Гадаю, за обставин, що склалися, можна пропустити вступну промову й роздачу рекламних буклетів. Що скажеш?
Його посмішка поблякла, однак зовсім трохи. Не такої відповіді він очікував, та і я в іншій ситуації не став би так відповідати. Але поки Вортон валявся у відключці, дещо сталося. І я думаю, це одна з тих важливих подій, які мене спонукали написати всі ці сторінки. А зараз подивимось, чи повірите в це ви.
3
Коли весь той шарварок закінчився, Персі й далі зберігав мовчанку, тільки раз прикрикнув на Делакруа. Швидше за все, то був наслідок шоку, а не спроба побути тактовним (на мій погляд, про тактовність Персі знав не більше, ніж я — про племена найглибшої африканської глушини), та все одно то було приємно, трясця йому. Якби він почав скиглити про те, що Брутал впечатав його в стіну, чи галасливо дивуватися, чого це його ніхто не попередив, що в блок Е могли привезти й такого знавіснілого виродка, як Дикий Біллі Вортон, то ми б, напевно, його притовкли на смерть. А потім уже в цілковито новій ролі пройшлися Зеленою милею. Кумедна ідея, якщо задуматись. Я втратив свій шанс побути Джеймсом Кеґні в «Білій спеці».
Хай там як, коли ми вже впевнилися, що Дін нормально дихає й не впаде, непритомний, на місці, Гаррі й Брутал відвели його в лазарет. Делакруа, котрий під час усієї шарпанини й звуку не зронив (цей жук у багатьох тюрмах побував і знав, коли розумніше буде тримати писок стуленим, а коли вже відносно безпечно знову його розтулити), загорлопанив зі своєї камери далі по коридору, коли Гаррі й Брутал допомагали Дінові вийти надвір. Делакруа жадав знати, що сталося. Таке враження було, що порушили його конституційні права.
— Заткнися, педик малий! — гарикнув на нього Персі, та так люто, що на шиї напнулися вени. Я поклав долоню на його руку й відчув, як вона тремтить під сорочкою. Авжеж, то були залишки переляку (час від часу мені доводилося нагадувати собі, що Персі такий частково тому, що йому двадцять один, ненабагато більше, ніж Вортону), але більше все-таки давалася взнаки лють. Він ненавидів Делакруа. Не знаю, чому. Просто ненавидів.
— Іди подивися, чи на місці начальник Мурз, — наказав я Персі. — Якщо він у себе, то відзвітуй перед ним на словах про те, що сталося. Перекажи, що мій письмовий рапорт лежатиме в нього на столі завтра, якщо мені вдасться його написати.
Від важливості отриманого завдання Персі помітно випнув груди; на якусь жаску мить чи дві мені навіть здалося, що він зараз відсалютує.
— Так, сер. Відзвітую.
— Почни з того, що ситуація в блоці Е нормалізувалася. Це не оповідка, начальнику не сподобається, якщо ти будеш нагнітати атмосферу невизначеності.
— Не буду.
— Добре. Вперед.
Він рушив до дверей, та потім обернувся. Якщо в Персі й була одна стабільна риса, то це суперечливість. Я відчайдушно хотів, щоб він забрався; у паху горіло полум’я, а він усе ніяк не забирався.
— Поле, з тобою все гаразд? — спитав він. — Гарячки нема? Може, ти грип підхопив? Бо в тебе все обличчя пітне.
— Може, щось і підхопив, але я в порядку, — відмахнувся я. — Іди, Персі, розкажи все начальнику.
Він кивнув і пішов. Дякувати Богу, хоч щось хороше. Щойно за ним зачинилися двері, я прожогом кинувся до себе в кабінет. Залишати стіл — суперечило статуту, але я вже цим не переймався. Було дуже погано — як і вранці.
Я встиг добігти до туалетної кабінки за письмовим столом і витягти причандалля зі штанів до того, як ринула сеча. Але міг і не встигнути. Відливаючи, я мусив міцно затиснути рота долонею, щоб притлумити крик, а іншою рукою наосліп ухопитися за край раковини. Я був не вдома, де міг упасти навколішки й надзюрити калюжу біля дровітні; якби я опустився на коліна тут, сеча залила б усю підлогу.