«У житті не чув більшої дурниці», — подумав я, і тут до мене дійшла ще більша дурниця: я збираюся зайти. Я зняв ключі з пояса й перебирав їх у пошуку тих, що відмикали камеру Джона Коффі. Він міг підняти мене й переламати, мов суху галузку, навіть того дня, коли я почувався прекрасно, а то був явно не той день. Та все ж я збирався зайти. Сам-один і менш ніж за півгодини після наочної демонстрації того, до чого доводять тупість і розхлябаність у роботі із засудженими вбивцями, я збирався відімкнути камеру чорношкірого велетня й сісти коло нього на ліжку. Якби хтось про це дізнався, я міг вилетіти з роботи, хай навіть Коффі не втне ніякого шаленства, але я все одно збирався зайти.
«Зупинися, — наказував я собі, — Поле, зупинися зараз же, на цьому місці». Але я не спинився. Одним ключем відімкнув горішній замок, другим — нижній і відсунув двері вбік.
— Знаєте, начальнику, може, це не такий уже добрий ідея, — заговорив Делакруа таким знервованим і манірним голоском, що за інших обставин я б не витримав і розсміявся.
— Ти турбуйся про свої проблеми, а я потурбуюся про свої, — не озираючись, сказав я. Погляд моїх очей прикипів до Джона Коффі, та так міцно, що не відірвати. Я почувався немов під гіпнозом. Власний голос долинав до вух наче відлуння з довгастої долини. Чорт забирай, мабуть, я таки був під гіпнозом. — Лягай собі, перепочинь.
— Господи, це божевільня, — тремтячим голосом заявив Делакруа. — Містере Джинґлз, я вже хочу, щоб мене засмажити й забути про все це!
Я зайшов у камеру Коффі. Він відступав спиною вперед, а я йшов на нього. Коли його литки вперлися в ліжко (ось яким високим він був), він сів. Поплескав долонею по матрацу поряд, не відриваючи погляду від моїх очей. Я сів поруч із ним, і він обійняв мене за плечі рукою, наче я був його дівчиною в залі кінотеатру.
— Що ти хотів, Джоне Коффі? — спитав я, дивлячись йому в очі — ті сумні погідні очі.
— Лише помогти. — Він зітхнув так, як зітхає чоловік, коли перед ним постає необхідність виконувати роботу, до якої в нього не лежить душа, а потім притулив долоню до мого паху, на той кістковий вигин, розташований на фут чи десь так нижче від пупа.
— Гей! — запротестував я. — Ану прийми свою бісову руку…
І тут мене прошив розряд. Сильний і безболісний удар. Від нього я сіпнувся на ліжку й вигнув спину, згадуючи крики старого Ту — «шкварчу, шкварчу, я засмажений гиндик!» Не було ні тепла, ні відчуття електричного струму, але на одну-єдину мить усе навколо втратило барви, неначе світ незрозумілим чином стиснувся й був змушений пітніти. Я бачив кожну пору на обличчі Джона Коффі, бачив кожну луснуту судину в його зацькованих, налитих кров’ю очах, бачив крихітну подряпину в нього на підборідді, що вже загоювалася. Я усвідомлював, що мої пальці скрюченими лапами вчепилися в повітря, а ноги барабанять по підлозі камери Коффі.
А потім усе минулося. А заразом і моя інфекція сечових шляхів. З паху звіялися кудись як жар, так і пульсуючий біль, що робив мене таким нещасним, а голову вже не мучила лихоманка. Я все ще відчував на шкірі піт, який вона з мене витягла, чув його запах, але так, усе минулося.
— Що відбувається? — пронизливо погукав Делакруа. Його голос долинав ніби з великої далечіні, та коли Джон Коффі нахилився вперед, розриваючи контакт наших очей, голос дрібного кейджена зненацька увиразнився. Неначе хтось витяг з моїх вух вату чи стрілецькі беруші. — Що він там з вами робити?
Я не відповідав. Коффі схилився на коліна, обличчя в нього було напруженим, горло — випнутим. Очі теж вилазили з орбіт. Він був схожий на людину, якій у горлі застрягла куряча кістка.
— Джоне! — Я постукав його по спині; нічого кращого на думку просто не спало. — Джоне, що з тобою?
Він смикнувся від доторку моєї руки, а тоді в нього з горла вирвався відразливий звук блювотного позиву. Рот розтулився — так часом коні відкривають свої роти, щоб стиснути вудила, неохоче, відкопилюючи губи в якомусь відчайдушному вищирі. Зуби розійшлися теж, і Коффі видихнув хмару крихітної чорної мошви, на вигляд — комарів чи мушок. Вони розлючено закружляли між його колін, побілішали й щезли.
Раптом уся сила полишила мій живіт. М’язи в ньому неначе перетворилися на воду. Я прихилився спиною до кам’яної стіни камери Коффі. Пам’ятаю, в голові крутилося ім’я Спасителя — Ісусе, Ісусе, Ісусе, знову і знову, якось отак, — і пам’ятаю, подумав, що марю вже від гарячки. От і все.