Я почав сідати, як звичайно, але на півдорозі коліна підігнулись і я гепнувся на сидіння стільця. Якби стільця піді мною не було, то гепнувся б прямо на підлогу, без жодних варіантів.
Я тупо сидів, прислухаючись до відчуття тиші в паху, там, де якихось десять хвилин тому палахкотіла лісова пожежа. «Я ж поміг, правда?» — сказав Джон Коффі. І то таки була правда, її підтверджувало моє тіло. Але душевний спокій — це вже зовсім інша річ. У цьому він зовсім не поміг.
Мій погляд упав на стосик форм під жерстяною попільничкою, яку ми тримали в кутку столу. «РАПОРТ ЧЕРГОВОГО» було видрукувано вгорі, а майже на середині аркуша йшов порожній блок із підзаголовком «Доповідь про всі незвичайні випадки». У цьому блоці я збирався описати барвисте і сповнене екшену прибуття Вільяма Вортона. Але що, як я опишу також і те, що зі мною сталося в камері Джона Коффі? В уяві я вже бачив, як беру олівець — той, кінчик якого вічно лизав Брутал, — і пишу одне слово великими літерами: ДИВО.
Це мало би бути кумедним, але я не всміхнувся. Зненацька мною опанувала впевненість, що я зараз розплачуся. Я затулив обличчя долонями, затиснув рот, щоб жоден схлип не вирвався (не хотів ще раз налякати Дела, бо він потроху вже заспокоювався), але ридань не було. Так само, як і сліз. Трохи так посидівши, знову опустив руки на стіл і склав їх одна на одну. Я не знав, що відчуваю, і в голові пульсувала єдина чітка думка — бажання, щоб ніхто не зайшов у блок, доки я трохи не опаную себе. Бо боявся того, що люди могли побачити на моєму обличчі.
Я підтягнув до себе поближче форму рапорту. Зачекаю, коли ще трохи заспокоюся, і тільки потім візьмуся писати про те, як наша остання вередлива дитина ледве не задушила Діна Стентона. Але тим часом можна позаповнювати різні бюрократичні бздури. Я думав, що мій почерк матиме дивний — непевний — вигляд, але слова виходили більш-менш звичайними.
Приблизно за п’ять хвилин після початку я поклав олівець і пішов у ватерклозет, що прилягав до кабінету, щоб відлити. Нагальної потреби не було, але я подумав, що непогано було б перевірити відчуття. Стоячи над унітазом і чекаючи, коли поллється сеча, я відчув упевненість у тому, що біль буде такий самий, як і вранці, нестерпний, наче каналом донизу проходять крихітні скалки товченого скла; що Коффі лише загіпнотизував мене, та й усе. І від цього мені б полегшало — усупереч болю.
Та тільки болю не було, а в унітаз потекла прозора рідина, без жодних ознак гною. Я застебнув ширіньку, потягнув за ланцюг зливного бачка, повернувся до столу чергового і знову сів.
Я знав, що сталося; знав, напевно, навіть тоді, коли намагався себе переконати в тому, що мене загіпнотизували. Я пережив зцілення, автентичне «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній». У дитинстві я ходив до баптистських і п’ятдесятницьких церков (до тих чи інших, залежно від примх матері та її сестер певного місяця), тому історій про «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній» і чудесні зцілення чув дуже багато. Я не в усі вірив, але багато моїх знайомих вірили. Героєм однієї з таких історій був Рой Делфайнз, який жив із сім’єю десь за дві милі дорогою від нас, коли мені було років із шість. Делфайнз відрубав маленькому синові пальчик сокирою. Це лихо сталося на задньому дворі, коли хлопчик несподівано ворухнув рукою, якою тримав на колоді дровиняку, поки тато її розрубував. Рой Делфайнз розповідав, що тієї осені та зими він практично протер колінами килим — і навесні пальчик у малого відріс. Навіть із нігтем. Я повірив Рою Делфайнзу, коли він свідчив про це на четвергових радіннях. У його словах була якась проста неприкрита щирість, коли він стояв і розповідав, тримаючи руки глибоко в кишенях робочого комбінезона, і годі було йому не повірити. «Йому свербіло, коли тамтой палець поліз, не спало дитя ночами, — звірявся Рой Делфайнз, — але воно знало, шо це Господня сверблячка, і хай вона буде». Славте Ісуса, Господь-бо Могутній.
Історія Роя Делфайнза була однією з багатьох; чудеса і зцілення були традицією часів мого зростання. Я виріс, вірячи у грі-грі (тільки ми це вимовляли «гріс-гріс», щоб римувалося з «кіс-кіс»), воду з гнилого пенька від бородавок, мох під подушкою, щоб полегшував біль від втраченого кохання, і, авжеж, у те, що ми називали марою. Але я не вірив, що Джон Коффі — чаклун вуду. Я дивився йому в очі. А що ще важливіше — відчував його доторк. Ніби доторк якогось дивного і прекрасного лікаря.
Я ж поміг, правда?
Ці слова дзеленчали у мене у вухах, наче уривок пісні, що причепилась і ніяк не можеш її позбутися, чи слова якогось закляття.
Я ж поміг, правда?