Делакруа з потрійною силою метнув котушку. Та вдарилася об стіну низько, скажено підскочила й випірнула крізь ґрати камери на Милю. Містер Джинґлз помчав за нею назовні. І тут Персі угледів свій шанс.
— Ні, кретине! — заволав Брутал, але Персі не звернув уваги. Щойно Містер Джинґлз добіг до котушки (занадто зосередившись на ній, він не зауважив присутності запеклого ворога), як Персі з силою опустив на нього підошву чорного черевика. Із відчутним хрускотом хребет Містера Джинґлза переломився, і кров зацебеніла з рота. Крихітні темні оченята полізли з орбіт, і в них я прочитав здивовану агонію, зовсім не тваринну, а людську.
Він жаху й горя Делакруа пронизливо закричав. Він кинувся на підлогу камери й простягнув руки між ґрат, тягнучись якнайдалі вперед, знову і знову викрикуючи ім’я миші.
Персі з посмішкою розвернувся обличчям до нього. До нас трьох.
— Ну от, — сказав він. — Я знав, що дістану його. Рано чи пізно. Справді, то була справа часу.
Він повернувся й покрокував Зеленою милею — неквапом, залишивши тільце Містера Джинґлза лежати в калюжі крові, що розпливалася навколо.
Частина четверта
Важка смерть Едуарда Делакруа
1
Окрім усієї цієї іншої писанини, відколи оселився в «Соснах Джорджії», я веду невеличкий щоденничок. Нічого особливого, лише кілька речень, переважно про погоду. Минулого вечора я його прогортав. Хотілося згадати, скільки часу спливло, відколи мої онучечки, Крістофер і Даніелла, можна сказати, збулися мене, випхавши в «Сосни Джорджії». «Дідуню, це задля твого ж добра», — сказали вони. Ну звісно. Хіба не це найчастіше кажуть люди, коли нарешті вигадають спосіб здихатися тої халепи, яка ходить і розмовляє?
Це було трохи більше, ніж два роки тому. Зловісним є те, що я не можу розібратися у своїх відчуттях упродовж цих двох років — довші вони чи коротші. Моє відчуття часу неначе плавиться, тане, як сніговик у якоїсь дитини в січневу відлигу. Мені здається, що часу в його звичному розумінні: Східного поясного часу, Літнього часу, Часу робочої людини — більше не існує. Тут є лише Сосняно-Джорджійський час, а це Час дідів, Час бабць і Час старечого нетримання сечі. А решта… просто зникла.
І цей притулок небезпечний, трясця йому. Попервах ти цього не усвідомлюєш, попервах тобі лише здається, що тут панує смертельна нудота, а рівень небезпеки той самий, що й у дитячому садочку в тиху годину. Але цей притулок небезпечний. Відколи я тут оселився, багато людей на моїх очах западали в старечий маразм. А іноді вони не просто западали, а каменем ішли на дно, наче субмарина в режимі швидкісного занурення. У притулок вони приїжджали більш-менш нормальними — нехай із тьмяними очима й вічно при ціпкові, нехай із дещо слабким сечовим міхуром, проте в усьому іншому нормальними, — але тут їх наче підміняли. Вже за місяць вони просиджували дні в кімнаті з телевізором, утупившись в Опру Вінфрі на екрані тьмяними очима, з обвислою щелепою й забутою склянкою апельсинового соку в руці, перехиленою так, що з неї накрапало. Ще за місяць їм доводилося нагадувати імена дітей, коли ті приїжджали з візитом. Ще за місяць їм потрібно було освіжати в пам’яті їхні власні кляті імена. Іноді з ними трапляється: Сосняно-Джорджійський Час із ними трапляється. Тутешній час — як слабка кислота: спершу роз’їдає пам’ять, а потім і бажання жити.
З ним треба боротися. Саме це я й сказав Елейн Коннеллі, своїй особливій подрузі. Мені полегшало, відколи я почав писати про пережите 1932 року, того року, коли на Зеленій милі з’явився Джон Коффі. Деякі спогади жахливо розмиті, але я відчуваю, як вони загострюють мій розум і свідомість, наче ніж, що гострить олівець. І саме це робить мої зусилля виправданими. Але писання й пам’ять — це ще не все. Ще в мене є тіло, хоч яке виснажене і гротескове, але я треную його що є змоги. Спочатку було важко. Таких старих шкарбанів, як я, непросто розтрусити, коли треба робити вправи просто заради самих вправ. Але тепер, коли в мене з’явилася мета для прогулянок, стало легше.
На першу прогулянку я виходжу до снідання — на світанку майже щодня. Цього ранку дощило, і від вогкості в мене нили суглоби, але з вішака біля дверей кухні я зняв дощовик і вперто вийшов. Коли в людини є завдання, його треба виконувати. Подумаєш, болить. Крім того, тут є свої плюси. Головне — це відчуття Реального часу на противагу Часу Сосняно-Джорджійському. А ще я люблю дощ, навіть якщо ноги крутить. Особливо рано-ранесенько, коли ще тільки заповідається на світ і здається, що попереду день, сповнений корисних для тебе можливостей. Навіть для такого линялого старого слинька, як я.